10 та 17 грудня, напередодні офіційного відкриття виставки художніх робіт, відбулися заходи в офісах ВГО “Гей-альянс Україна” в Києві та Одесі. Презентація проекту, передпрем’єрний показ та можливість поспілкуватися наживо з героїнями історій — саме це очікувало на відвідувачок та відвідувачів комьюніті центрів для ЛГБТ спільнот. Окрім власних історій, учасниці поділилися своїми враженнями від роботи над проєктом загалом та книжкою зокрема, а також очікуваннями та сподіваннями на майбутнє. Дружня атмосфера спонукала доєднатися до обговорень, тож вже згодом дискусії об’єднали й відвідувачок заходів.
Так, в Одесі своєю історією поділилася Наталя. Дівчина розповіла про переїзд до Одеси з Херсону, про жахи російської окупації та воєнних злочинів рф, з якими стикнулася її сім’я. Крім того, Наталя також поділилася, що сумує за спільнотою, яку мала в Херсоні — друзів та однолітків, танцювальну групу та знайомих з дитинства людей. На жаль, саме втрата соціальних зв’язків — одна з проблем, про які зазвичай не говорять на загал, але відновлення яких — не менш важке та значуще за відновлення відчуття безпеки та надії. Соціалізація залишається вкрай важливою потребою для усіх людей, незалежно від віку чи інших ознак, але самотність та відчуття відокремленості від груп особливо гостро вражають людей з вразливих груп, до яких безумовно належать і ЛГБТК+.
Приєднався до розповіді також Артем, парубок переїхав до Одеси, рятуючись від російської окупації, ще в 2015 році. “Тоді все було інакше, такої підтримки та згуртованості не відчувалося, документи переселенця були ніби тавро, складно було знайти роботу, житло чи друзів. Добре, що я зміг знайти контакти активісток в Одесі та отримати підтримку” — поділився Геральт, пригадуючи, як познайомився з ВГО “Гей-альянс Україна”. З того часу він — постійний відвідувач центру, учасник публічних акцій та волонтер.
Юлія Шурінова, ком’юніті-менеджерка південного офісу, розповіла про свої переживання в перші місяці повномасштабної війни. Про те, що так і не наважилася виїхати закордон, але, перебуваючи в евакуації в Одеській області, тривожилася та безперестанно слідкувала за новинами. Попри те, що у квітні ситуація в Одесі ще залишалася нестабільною, Юлія разом з двома дітьми-підлітками повернулася до міста. Авжеж, коли стратегії організації та можливості для планування майбутнього в умовах війни стали неможливими, це додавало страху та тривоги кожному дню, але, за словами Юлії, натомість навчило більше цінувати життя в його швидкоплинності та невизначеності.
Євгенія Квасневська пригадала перші дні повномасштабного та те, як в розгубленості та страху, попри вибухи та паніку, люди прийшли в по-справжньому безпечне місце — офіс організації. Саме там розроблялися плани дій, можна було знайти інформацію про евакуацію, саме там зібралася група на донацію крові, що потім стало доброю звичкою. Вже за декілька днів офіс перевтілився на гуманітарний хаб — волонтерськими зусиллями з пожертв стали закуповувати продукти для тих, хто потребували допомоги, туди приходили по інформацію люди, що евакуювалися до Одеси, люди зі спільноти підтримували одне одного та гуртувалися.
Заходи дають відчуття референтності досвіду та валідації, дають можливість бути почутими. Такі простори важливі, зокрема, як і робота над травмою, яку нанесла війна, адже можливість проговорювати та ділитися своїми переживаннями є критичною в процесі подолання стигми та проживання травмуючих подій.
