Мене звати Олег. Сам я з Херсону, зараз перебуваю в Одесі. Мені вже за 50 років, і знаєте, я ніколи не думав, що на мою долю випаде те, що випало. Як зараз пам’ятаю: 24 лютого я вийшов на балкон. У мене звідти відкривається вид на Чорнобаївку. І тут перший вибух. Спочатку я навіть не второпав, в чому річ. А потім побачив ракету, що летіла. І зрозумів: почалося…
З роботи мені зателефонували о шостій ранку. У наказовому порядку сказали з’явитися. О сьомій я вже був на роботі. На той момент я вже кілька років працював на залізниці, а це стратегічний об’єкт. Тож усі креслення на будівлі вокзалу, усю документацію ми просто закопали на ділянці одного з наших співробітників. Про це вже можна говорити.
Після цього ми відпустили людей з роботи, а о десятій десь почалися бої на Антонівському мосту. До 13 березня в нас ще була можливість якось висловлювати свою думку, чинити опір російським військам. Але потім вони почали стріляти по мирних. Кидати димові шашки. Підстрелили пенсіонера. І ми припинили виходити. Ми взагалі намагалися ніяк не перетинатися з російськими солдатами. Коли вони привозили гуманітарку, ніхто зі справжніх херсонців не підходив і не брав. Так вони привезли ряджених і ті ніби брали, дякували цим гнидам… На початку квітня мій раціон становив пів склянки рису на день. Нічого, видужав, совість чиста. Хоч і страшно було за себе.
Містом я ходив лише з кнопковим телефоном. Я розумів, що смартфон можуть не тільки переглянути, але й забрати, якщо нормальний апарат. А от додому до мене російські солдати не приходили. Вікна я постійно закривав ковдрами, бо боявся обстрілів. Я чудово розумів, що таке розбите скло. Ну й світломаскування непогане. Моїм сусідам і друзям, на жаль, не пощастило, до них «гості» приходили.
Взагалі до ЛГБТ ставлення в російських солдатів було відразливим, гидливим. Якщо гетеросексуалів вони ще якось сприймали, то геї чи лесбійки… Російські солдати розбили та розкрали будівлю благодійного фонду «Інша». Бо там залишилась символіка ЛГБТ. При мені російські солдати прийшли до благодійного фонду «Мангуст». Цей фонд займається підтримкою ВІЛ-інфікованих людей. Ну й знов таки, на стінах була райдужна символіка. Російські військові дуже-дуже наполегливо попросили прибрати цю символіку. Мовляв, ви можете й далі займатися своїми ВІЛ-інфікованими, але без символіки.
Як ви розумієте, довго жити в таких обставинах дуже важко. Тому я вирішив їхати. Вивозили мене одного. Їхали через Галаганівку. У Снігурівці нас зупинили російські солдати. Вони були брудні й смердючі. Нас з водієм витягли з машини, кинули обличчям в асфальт так, що мої окуляри розбились. А у мене сумка була, я в ній кішку вивозив. У нас забрали телефони, а один з російських військових питає: «Що в тебе в сумці?» Кажу: «Кішка». Ну він й командує, щоб я сумку відкрив. Засунув туди лапу свою, а кішка його й вхопила. Навіть тварини розуміють, як треба з російськими солдатами поводитися.
І тут я відчуваю між лопаток ствол. Ну, думаю, все, пора прощатися з життям. Та в цей момент вийшов, мабуть, ФСБшник, лощений такий. Каже: «Цю машину відпускай». Ми й поїхали далі. А потім під обстріл потрапили, водій полями гнав до Баштанки. Ми врятувалися. А в Баштанці побачили нашого пораненого. У хлопця були відірвані рука й нога. А я вивозив із собою пляшку коньяку. Я як міг його відхід полегшив: залив у рот трохи коньяку. І він помер у мене на руках… А з кішкою все гаразд.
Зі мною, у принципі, зараз теж все гаразд, наскільки це може бути. Часто зустрічаю тут земляків. І якщо ми виїздили через небажання жити з російськими солдатами, то тепер люди їдуть через те, що втратили все. Зараз херсонці, які їдуть звідти, в кращому разі просто замкнені. У гіршому — мають психологічні проблеми, від розгубленості й ПТСР до клінічної депресії.
Та в будь-якому разі я бачу позитивні зміни в настроях суспільства. І йдеться не лише про всякі військові штуки, а взагалі. Навіть ставлення до ЛГБТ-людей покращується. Так, звісно, це відбувається не так швидко. Але зміни є. І сподіваюсь, що після перемоги цей процес не зупиниться.
