Почуваюсь самотньо: всі друзі виїхали і навіть кіт після обстрілу зник. Вже два місяці його немає. Якби не моя дівчина, взагалі з котушок зірвалася б.
Я Лілія, просто Лілія, лесбійка. Все життя живу в Херсоні, звідси не виїжджала. Напередодні повномасштабного вторгнення ми з дівчиною ходили в кіно, нічого не підозрюючи. Вранці 24 лютого я зібралась та поїхала на роботу. І вже в маршрутці зрозуміла, що щось відбувається. По людях було видно. Приїхала — все закрито, заклади не відчиняються, люди бігають, метушаться, щось жваво обговорюють, але незрозуміло, що саме. Я й собі подзвонила керівниці та дізналась, що в мене «незапланована відпустка». Я тоді працювала кухаркою-касиркою у закладі фастфуду.
Паніки не було зовсім. Точно знала, що виїжджати не хочу. Тут своя квартира, дівчина, батьки, кіт. До того ж згодом виїжджати стало небезпечно: росіяни пропонували виїхати до Криму, а машини, що їхали в інших напрямках — на Запоріжжя там, Одесу чи Миколаїв — могли розстріляти. Занадто ризиковано. Тож вирішили залишатись в Херсоні. Пам’ятаю, що в перший день з дівчиною встигли накупити продуктів, тож тиждень взагалі не виходили з квартири. Не знаю, що було б, не встигни ми тоді.
За кілька днів ціни почали злітати, пельмені по чотириста — ми були шоковані. Мародерство, вибиті вікна, поспіхом наварені решітки на магазинах і написи балоном «Тут вже все розграбовано». Відсутній зв’язок та інтернет. Комендантська година і патрулі росіян. Магазини, що працюють підпільно, наче якісь ломбарди. Таким мене зустріло моє місто після тижня у квартирі.
Я російських законів не знаю, але знаю, що вони не люблять ЛГБТ. Для них це досі дико, вони не розвиваються. Я розуміла, що якщо нас будуть зустрічати в місті, то ставлення буде, м’яко кажучи, поганим. Я тоді не носила нічого райдужного, перефарбувала волосся, об’їжджала блокпости. Зі мною нічого такого не відбулось, але знаю, що мені просто пощастило. Двоє моїх знайомих геїв побували в полоні: один недовго, дні три, може; інший пробув там понад два місяці.
Різне розповідали: і про допити, і про насильство, і про спроби вибити «гейчатину», і про вимогу співпраці. Але мені здається, що про більшу частину вони змовчали. За одним з них якийсь час ще слідкували, то ми й бачились нечасто, і говорили майже ні про що.
Через якийсь час начальниця сказала, що можу виходити на роботу. Зарплату отримувала в гривнях, в рублях брати відмовлялась. Росіяни не залишали багато вибору: або працювати в місті з їхньою «владою», або сидіти голодними. Люди їх боялись, не могли зайвого слова сказати. Звісно, були й ті, хто радів, але їх було дуже мало. Російські військові приходили в наш заклад за їжею, пильно спостерігали, як я готую шаурму. Ви ж чули історії, як одна українська бабуся вісьмох солдатів пиріжками отруїла?
Після деокупації я залишилась в місті. А ось начальниця втекла, бо співпрацювала з росіянами. І так виходить, що ті, хто співпрацював — поїхали, а тавро колаборантів поставили на тих, хто залишився в місті. Нікого не хвилює, що люди хороші, зла нікому не робили, та й інших варіантів майже не було. Дуже прикро зараз відчувати, що до херсонців часто ставляться, як до колаборантів, через те, що ми просто намагались вижити у своєму місті.
Зараз роботи немає. Коли зовсім опускались руки, думала поїхати, але завжди щось ставало на заваді. Місто не відпускає. Так, коли перший раз збиралась поїхати, у дворі мого будинку був «прильот». У квартирі повиносило вікна, в кімнату залетів маленький уламок. Моє щастя, що тієї ночі була у дівчини.
За кордон їхати не хочу. У мене багато знайомих виїхало, і ніби все в них добре: і виплати є, і житло. От тільки всі скаржаться, що відчувають себе чужими. Тут я маю квартиру і ніхто мене звідси не вижене. Тут моя дівчина, мої мама і тато. Я не одна.
