Я оберу собі ім’я Зоя. Воно завжди мені подобалось. Мені вже за 20 років, я з невеликого міста в Одеській області. Мені подобаються дівчата. Точніше одна. Я не буду називати свою професію, можу лише сказати, що працюю у сфері краси. На це завжди є попит і в нас завжди багато клієнтів. В останній мирний день теж так було.
В принципі, всі мої робочі дні схожі один на інший. Пам’ятаю лише п’ятницю, що передувала всім тим подіям. Ввечері до мене приїхала дівчина, вона вчиться в Одесі на ветлікарку. Ми вже давно вирішили, що після завершення навчання вона буде шукати тут роботу, а житимемо разом. У мене є власний будинок, у спадок від мами отримала.
Хоча мамою її складно назвати: вона постійно пиячила, тож в шість років мене забрали в будинок сімейного типу. Там у мене було шість сестер та п’ять братів, всі без батьків. Власне, у будинку я і познайомилась зі своєю дівчиною.
Можна сказати, вона єдина, з ким у мене там були нормальні стосунки. Бо «мама» нас постійно обзивала та била — у багатьох з нас залишились шрами. Била всім, що під руку потрапить. Тримала нас в «чорному тілі». У нас був притулок для тварин: дуже багато собак та близько 20 котів. Ми прибирали за ними з ранку до ночі. Прийдеш зі школи — і вперед. Нескінченний срач. Нескінченне прибирання. Тваринами ніхто не займався, з ними ніхто не гуляв. А «мама» цілий день лежала і дивилась телевізор. Ну й так, вона знаходила спонсорів, які допомагали нам. Заставляла молитися за них.
Коли ж моя біологічна мати померла, мені дістався дім. Вона ще не встигла пропити його. Тож ми з дівчиною стали тут жити, завели двох великих собак. «Мама» не відбила в нас любові до тварин.
У перші дні повномасштабного вторгнення у людей в місті була паніка, навіть попри те, що ми знаходимось не прям біля лінії фронту. Але мешканці скупали продукти, тож десь півтора місяця полиці в магазинах були майже порожні. З часом все якось налагодилось. У місті створили загони ТРО, поставили блокпости. Ми з дівчиною ходили готувати «коктейлі» та плести маскувальні сітки. А влада мовчала, нічого конкретного не говорила, окрім того, що до нас можуть зайти ДРГ. Містом ходили патрулі, проте мені здається, що в нашому місті багато хто чекав на «руській мір». Та згодом блокпости зняли, ДРГ до нас не дійшли.
Ніхто з місцевих нікуди не поїхав. Це ж не велике місто, де квартиру закрив — і вирушив до Європи. Тут і город, і господарство, а в нас ще собаки — суміш бульдогів з носорогами. Англійської я не знаю, та й, гадаю, таких шукачок роботи, як ми, в Європі вистачає своїх. А тут, все ж таки, свій будинок.
Зараз життя, наче, налагодилось. Подекуди здається що і війна не у нас. А потім бачимо: там сусід сумний, бо син на фронті; тут хату, яка на краю вулиці років двадцять стояла порожня, з побитим дахом, віддали сім’ї зі сходу. Тепер там живуть четверо тіточок. Ми потім по місту для них всякий крам та речі збирали.
З роботою в мене стабільно, живу з коханою. На жаль, ми не можемо жити відкрито, Україна доволі гомофобна країна. Конкретно в нашому місті ставлення до ЛГБТ нейтральне. Бо ніхто не афішує свою належність до спільноти. Так, звісно, плітки та чутки ходять, але самі розумієте… З одного боку, ми ж для всіх просто сестри, з іншого, тут маленьке селище, всі, як на долоні. Сподіваюсь, нас не змусять переїжджати до великого міста.
А ще сподіваюсь, після перемоги ставлення до ЛГБТ-людей в Україні зміниться на краще. Ми з дівчиною думаємо після завершення війни прийняти за дочку дівчинку з дитячого будинку. Але головне, щоб ми перемогли в цій війні.
