Називайте мене Жека, це не моє ім’я. Я гей, мені 23 роки. Зараз я бармен і охоронець у Затоці. Затока — це таке популярне місце для відпочинку море, пляжі та нічні клуби. У нас тут завжди відпочивали різні люди, зокрема росіяни й білоруси. І ніхто їх не вбивав. А вони чомусь зараз вирішили, що мають право вбивати нас.
У Затоці завжди нічне життя. Вдень не так гучно, бо люди відсипалися, а вночі — запалюємо. Я ж у професії лише три роки, коли починав тут працювати, це було дуже круто у фінансовому плані. Та і я старався навчатися. Навчився, наприклад, жонглювати пляшками. Коктейльну карту створив. Народ аплодував мені.
Я дуже любив свою роботу. Потрапити в Затоку — це як потрапити на вечірку тривалістю 3–4 місяці. Любов тут через край. І ніякої гомофобії. Так, завжди тут була якась гопота, яка влаштовувала бійки між собою. Але не було такого, що хтось доколупувався, а чого це два хлопці в одному номері живуть?
А зараз у нас тут тиша. Бази відпочинку зруйновані. Бульдозери вивозять те, що зовсім нещодавно було дачами. Біля «Казки», це пансіонат, стоять фундаментні блоки, проїзду немає. Узагалі нікого й нічого немає, лише охоронці, які сидять і очікують, щоб мародери не розтягли те, що залишилось від колишнього блискавичного життя. Взагалі не можу зрозуміти, хто сказав цим ракетникам, що в Затоці якась армія чи щось таке. Тут зараз навіть бездомних псів нема. А один охоронець мені сказав, що ще кілька років не можна буде купатися. Можливо, міну на берег винесе…
Власне, початок повномасштабного я саме тут і застав. Взимку власник готелю попросив допомогти з дрібними будівельними роботами. Я погодився, бо, по-перше, все одно іншої роботи не було, а по-друге, хотів якось підтримувати гарні відносини з ним. Тож спав після важкого дня й тут як почали по нас гатити! По Грибовці, по мосту! Усі пацани швиденько роз’їхались, а мені власник зателефонував, попросив залишитися. Він мародерів боявся: у нього в підземному гаражі кілька атракціонів лежало, скутер з прив’язаним «бананом».
А в травні зовсім звездець почався. Тоді десь 20 будинків розфігачило. Як бахнуло серед ночі, мене аж підкинуло. Торкаюсь обличчя — а воно в чомусь липкому. То кров була. Все, думаю, Женя, не бути тобі більше красунчиком. Я одразу подзвонив власнику, кажу, що їду. А він мені такий типу, ти що думаєш, що тут краще? Коротше, вмовив мене залишитись тут до початку сезону.
Улітку потрохи почали з’являтися люди, деякі бази відкрились, бо мали власні внутрішні басейни. Наш готель не відкрився, але я швидко знайшов роботу барменом. Думав, що вже все почало покращуватися.
Але недовго я так думав. Десь в середині липня знову бомбили. І бомбили так, що не скло вилетіло з вікон, а рами! Я як раз в готелі ночував. Я вибіг, — уся вулиця палає, усюди вибухи. Десь п’ять будинків, кілька баз відпочинку та готелів розхерачило. І те кафе, де я барменом був.
Мені просто неймовірно пощастило, що мене не зачепило. Я просто прийшов до тями, коли стояв посеред вулиці. Асфальт завалений уламками, небо червоне від пожеж. І собака десь верещить. І все. Затока закінчилася.
Поки що я ще тут, але відчуваю, що нічого в найближчі кілька років тут не відбуватиметься. Тож думаю їхати в Європу, тут ловити нема чого…
