Мене звати Юлія, я пансексуалка, живу в Одесі виховую двох дітей, підлітків. Останні дні до початку повномасштабного я жила звичайним життям, у мене був перший місяць на новій роботі. Звісно, я складала плани, думала, що все буде добре, відмахувалась від виру чорних новин, цих припущень. Чесно, я не могла уявити, що таке взагалі можливо, що в XXI столітті одна держава нападе на мою країну.
23 лютого ми зустрілися з подругою. Смачно повечеряли, пили вино, дивились «Голодні ігри». А вранці ми прокинулися від вибухів. І все полетіло шкереберть. Паніки не було, лише прийшло усвідомлення, що так, це відбулось. Майже одразу після перших вибухів подзвонила подруга з новиною, що почалася війна. Ну ми й не сумнівалися в цьому, слухаючи вибухи… Я прийняла її пропозицію їхати з міста. Була впевнена, що місто буде швидко захоплене російськими військами й залишитися тут небезпечно.
Випили кави. Зібрали речі якісь. Документи. Гроші. Завантажили машину, —троє дорослих, двоє підлітків і собака, — і поїхали в Ізмаїл. Враховуючи те, що я не вірила у такий розвиток подій, бак у мене був наполовину порожній. А з заправками було складно, тож до Ізмаїлу палива мені не вистачило, ми застрягли десь в районі Сарати. Але доїхали. В Ізмаїлі ми прожили майже місяць. Перші дні я там готувала їжу. Сніданки, обіди, вечері. Це був такий непоганий спосіб повернути контроль над своїм життям. Рутина завжди якорить тебе. Тож я намагалася повернути хоча б ілюзорний контроль над своїм життям.
За той місяць у мене жодного разу не виникло наміру виїхати за кордон. Хоча ми були за крок до Румунії чи Молдови. Я розуміла, що весь світ допомагає нам, і це чудово. І все не так страшно, як здавалося в перші години. Та потім трапились Буча, Ірпінь, Маріуполь. Це неможливо розривало серце. І хоча все ще не уявляла як жити в війні, але перспектива бути «похлібницею», стикнутись з викликами вимушеної еміграції, думати як прогодувати дітей на чужині я не хотіла. Та й щось мені підказувало, що в Одесі все буде гаразд. З часом я повернулася у своє рідне місто.
Так, після повернення з Ізмаїлу мені часто бувало страшно. Ми не нехтували правилами двох стін. А в укриття перший раз я спустилась через майже рік, коли в Преображенський собор прилетіла ракета. Ну й зараз ходимо. Бо зараз дуже часто прилітає. І загрозу своєму життю я зараз відчуваю гостріше, ніж раніше. Я кожного дня проїжджаю біля будівлі на проспекті Шевченка, куди був прильот. Це недалеко від мене, там був розташований ресторан «Чердак» і «Музей цікавої науки», де я багато разів була й водила своїх дітей. Тоді було дуже гучно. І ігнорувати це, думати, що війна десь там і не зі мною, — безглуздо. Звісно, страшно, звісно, є ризик для життя. Як і для кожного й кожної українки.
Життя триває. Я влаштувалася на нову роботу після того, як пів року сиділа вдома, діти повернулися до навчання, до звичайного ритму життя, спілкування з друзями. Напевно, я уникала й не хотіла зв’язувати себе якимись обов’язками, хотіла знати, що в будь-який момент я можу зірватися й вільним птахом виїхати з України. Але зараз я зрозуміла, що в Україні мені добре, попри все, що зараз відбувається. Повертаються мої друзі, люди звикають жити в нових умовах і реаліях, пристосовуються й адаптуються до змін, незважаючи на постійні обстріли й загрозу зимового блекауту.
Дивно, але саме під час війни я зрозуміла, що Україна стає толерантнішою. І я зараз не лише про ЛГБТ. Це я про різні групи, що відчувають певний тиск. Але в нас у законі написано, що заборонено дискримінувати за будь-якою ознакою, у тому числі й за сексуальною орієнтацією. Тож ми дійсно прогресивні як порівняти з якимись іншими країнами. Але нам все одно треба продовжувати боротися за свої права. Тож я можу сказати, що Україна і толерантна, і ні одночасно.
Саме тому з початку повномасштабного я якось не замислювалась над тим, що мені може загрожувати якась небезпека через мою сексуальну орієнтацію. Скажімо так, я сприймаю себе. І не виокремлюю себе з суспільства за якимись ознаками. Я знаю, що небезпека загрожує всім людям, хто потрапив в окупацію. Я просто громадянка своєї країни. Я УКРАЇНКА! І мені в принципі загрожує небезпека, якщо буде окупація, тому що я підтримую Україну.
Чи зміниться ставлення до ЛГБТ-людей після перемоги? Я не можу сказати нічого конкретного. Але от нещодавно я прочитала, що рівень побутового насильства в цьому році виріс удвічі порівняно з минулим роком. Більшість жертв — це жінки. Така ситуація мені зрозуміла: підвищений рівень тривожності й стресу часто виходить через агресію. А насильство в бік ЛГБТ-людей для деяких це вже як традиція. Дуже ймовірно, що після перемоги ми будемо мати непочесне звання найбільш психологічно травмованої нації. І що з цим робити, я гадки не маю. Хоча, можливо, я помиляюсь. І все буде добре. І якщо виявиться, що я помилялася, я буду дуже-дуже рада.
