Чоловік добре виглядає на свої майже 56 років. Він худорлявий, але статний. На скронях вже помітна сивина, куточки рота сумно опущені. Карі очі сумно дивляться крізь окуляри.
– Я оберу ім’я Віктор. У мене був друг Вітя. На жаль, він помер. Його вбили російські військові. Ні, він не був геєм. Вітя радше був гомофобом. І не підозрював, що його найкращий друг — бісексуал. Про всяк випадок він тримав вдома окрему ніжку від стільця, масивну таку. У Вітьки часто бували гості, і якось один з тих, хто прийшов, почав залицятися. Так Вітя як дістав ту ніжку, як почав того хлопа бити — каже, той навіть не взувся, в одних шкарпетках сходами біг.
Вітя помер під час нальоту від інфаркту — мені вранці подзвонила його мати. Вітя завжди материв ці кляті нальоти, але постійно курив на балконі, коли ППО працювало. Я думав, що ракети його не лякають. Виявилось, він приндився.
Одразу після дзвінка я помчав до них. Доки їхав, мама Віті відтягла його з балкона в кімнату на диван. Я прибіг, а він лежить. Зовсім як живий. Взяв за руку — вона ще тепла. Але вже все…
Потім приїхали санітари. Ліфт не працював, я допомагав виносити Вітю у ковдрі. Кілька поверхів ніс, а потім кажу: «Ні, хлопці, далі самі. Бо зараз ще один труп буде». Сили просто покинули мене в одну мить. Ноги не тримали.
Звісно, я був і на похоронах, і на поминках. Всі наші друзі були. Я штовхнув промову. Сиділи у дворі, де хлопаками бігали, пили, сміялися. Згадували наші спільні пригоди. Коли розходилися, не було відчуття, що з поминок йдемо. А потім, коли я вже прийшов додому, мене наче по голові стукнуло: це ж Вітька помер! Вітька! Як я почав вити… Цілий день — жодної сльози, а тут водоспад. Як баба, що похоронку отримала. Зрозумів, що любив його. Я любив його так, як нікого більше. Хоча навіть сам собі в цьому не зізнавався.
Пам’ятаю, у квітні був прильот на Таїровське кладовище. Думав, Вітькіну могилу рознесло вщент. Путіна останніми словами проклинав, поки їхав. Приїхав — уламки впали на старі поховання, а Вітіна могила ціла. Я тоді сів на лавку, що стояла поряд, і зробив камінг-аут. Ось, кажу, Вітю, я тебе кохав. Лише так зміг зізнатися — і лише йому.
А кому ще розповідати про це? Батькам? Їм вже за 80 років, у них патріархальні уявлення. Або «скрєпи». Думаю, якби вони дізналися про мене, в них би також інфаркт був. Партнери по бізнесу? Вони теж з тієї категорії людей, для яких це не «норма», і навряд вони захочуть мати справу з таким, як я. Колеги? Теж ні, бо маю сумний досвід: якось був п’яний і поцілував в губи колегу з роботи. Я думав, він теж бі, але виявилось, що я помилявся. Потім він одному розповів, той — іншому. І товаришів на роботі в мене поменшало. І хоча я мав репутацію бабія і в мене сім років шлюбу за плечима, якби я зробив камінг-аут, то залишився б зовсім один.
На превеликий жаль, Україна все ще доволі гомофобна країна. У нас вистачає совкофілів, які на 9 травня портрети Сталіна носили. Вони ж з радістю чекають росіян, щоб геїв утискати. В їхньому житті нічого немає, тож їм хочеться когось гнобити, саджати, щоб були оці “товаріщєскіє суди”.
Можливо, тихою сапою в Україні щось зміниться. Он, наприклад, Сполучені Штати. Якби в 60-ті роки там хтось сказав, що президентом буде афроамериканець, то цій людині не уникнути суду Лінча. А через кілька десятків років до влади прийшов Обама. А Ку-клукс-клан зараз де? Немає.
Я ж на камінг-аут не наважусь. Нафіг воно потрібно? Як Вітька помер, так разом з ним щось в мені теж померло. У мене нікого немає. Ані жінок, ані чоловіків. Вже понад рік. Ніхто не потрібен мені. Тож можна сказати, що я тепер не бісексуал, а асексуал. Я майже весь час сам. З притулку взяв собаку, то хоча б з нею гуляю. Зранку виходимо з псом в парк, ввечері до бювету. Вдома собака лежить біля мого крісла, поки читаю — і мені більше нікого не потрібно. Єдине що, сподіваюсь, що доживу до моменту перемоги України. Бо радості в житті в мене немає. Лише надія.
