ОДЕСЬКИЙ ВІДОКРЕМЛЕНИЙ
РЕГІОНАЛЬНИЙ ПІДРОЗДІЛ
ГЕЙ-АЛЬЯНС УКРАЇНА

Сергій. Гей з Одеси. Інтерв’ю взято в червні 2023 р.

Мене звати Сергій Фонтанський, я корінний одесит. Я гей. А ще я військовий. Вечір 23 лютого 2022 року був доволі спокійний. Не було жодних передчуттів або чогось такого, про що зараз багато хто розповідає. Ми з хлопцем були вдома, по телевізору була якась метушня, я думав про те, щоб перейти з моряків в айтівці. Звичайний такий вечір.

Повномасштабне вторгнення для мене почалось ранком наступного дня раптово. Тоді мій хлопець, він ночами часто працює з текстами, першим побачив повідомлення в соціальних мережах. Він одразу спробував мене розбудити, і я крізь сон почув від нього: «Коханий, у нас війна почалася». Крізь сон не зрозумів, про що він, відмахнувся, заліз під ковдру та буркнув йому: «Вона з чотирнадцятого року йде, що ти від мене хочеш?» А він такий: «Ти не розумієш! Подивися, що відбувається! Почалося повномасштабне вторгнення». І це тоді мене краще за будь-яку каву розбудило. 

Я тоді вперше в житті відчув страх. Ні, не звичайний. Страх за людей, жінок, дітей. Я не можу зараз розповідати в деталях, що робив і від кого отримував накази, але радий, що перші днів десять я був в групі, що займалась евакуацією за кордон жінок і дітей з прифронтових сіл. Була страшенна паніка, всі КПП в Одеській області були забиті. На той момент ми не брали літніх людей. І це було морально важке рішення, але, по-перше, ми не розуміли, скільки часу протримаються наші хлопці, бо бувало, що перша ходка — це ще наша територія, а повертаємось за три години, — орки вже прорвалися й стоять в кілометрі від села. Тож надавали пріоритет дітям і жінкам. І цивільні це розуміли. По-друге, вже коли на третій-четвертий день стали пропонувати забирати й літніх, мало хто був готовий їхати: «Ти що, як я свою корову залишу. А господарство? Оті зайдуть, усе розкрадуть». Куди люди їхали, я не знаю, ми їх до кордону з Молдовою везли. Напевно, вони потім через Кишинів у різні країни Європи добиралися. Робота була складною. По-перше, я ніколи таким не займався. По-друге, було нестерпно бачити їхні очі. Очі, повні розпачу, болю, нерозуміння й страху. Але загалом десь 500 людей ми змогли вивезти.

Я ніколи не забуду сильний сніг, що йшов тоді. І мати з маленькою дитиною на руках, що йде по коліна в тому снігу. Раніше мені здавалося, що таке можна побачити лише у фільмах, і аж ніяк не в реальному житті. Та днів за десять паніка вщухла, тож ми припинили цю діяльність: основну масу людей перевели через кордон, тож мені доручили трохи інші справи.

У принципі, служити в ЗСУ мені не в новинку. У 14-му році я пішов добровольцем, хоча «срочку» не служив. Мене тоді спонукав той факт, що якісь «зелені чоловічки» зі зброєю в руках перетнули кордон моєї держави. І я зрозумів, що маю бути в армії. Навіть попри те, що я — частина ЛГБТ-спільноти. Якщо чесно, коли підписав перший контракт, то думав, що я один такий, а потім стали з’являтися різні інтерв’ю, публікації. І це підказувало мені, що я вчинив вірно. Я кремезний чолов’яга, сам Бог велів йти захищати країну, друзів, коханого.

Безсумнівно, я усвідомлював величезну небезпеку для ЛГБТ-людей в окупації. Рашистська ідеологія — вона ж ідентична нацистській. І обидві живляться ненавистю до інших. До не таких, як усі. До тих, хто на їхню думку, не може себе захистити. Тому небезпека для ЛГБТ-людей була зрозуміла.

Я зовсім не засуджую тих людей, які виїхали з України від війни. Люди — вони ж як мурахи: є робочі, є воїни. І це не через те, що хтось бере сили з великих ідей, а комусь це не дано. Це якась генетична складова, якийсь фермент. Ти просто рефлекторно робиш це. Мені здається, у людей ця диференціація є не на рівні вищої нервової діяльності, а десь на рівні лімбічної системи. А як сержант ЗСУ я теж їх не засуджую, бо на нулі вони мені нахєр не потрібні.

Я от мураха-воїн: усі чоловіки в моєму роду воювали. І я не виключення. Хоча, якщо чесно, то певний час після повномасштабного провів у Європі. Це була моя перша поїздка за кордон. Я був на навчаннях у Центрі спеціалізованих операцій НАТО. Отримав там шикарний досвід і тепер реалізовуватиму його на практиці. Мрію, що доживу до перемоги й зустріну її в Москві. Нічого писати на розвалинах Кремля не буду. Просто хочу бачити, як впаде цей двоголовий стерв’ятник.

Кожен з нас робить зараз те, що може. Кожний наближає перемогу. Тож вірте в ЗСУ й донатьте. Це теж вагомий внесок в перемогу над рашизмом.