Мене звати Сашко, я небінарна людина й мені скоро 27 років. Сам я з Миколаєва, але зараз живу в Європі. Останній день перед повномасштабним вторгненням був для мене звичайним. Я поспілкувався з кількома можливими роботодавцями телефоном, домовився з ними на зустріч офлайн на 24 число. Тож 24 лютого я прокинувся ще затемна. Приготував собі сніданок, навіть встиг його з’їсти.
І раптом за вікном якийсь дивний звук, якийсь бум. Цей звук був ні на що не схожий, я ніколи не чув нічого подібного. Перша асоціація, що виникла в мене в голові, — автоаварія, машина врізалася в ліхтарний стовп. Тож я почав швидко одягатись, щоб допомогти постраждалим. У нас просто поряд з будинком теж якось вночі була аварія. Звук зіткнення був іншим, але схожим. І в той раз я допомагав людям, доки швидка не приїхала.
А потім цей звук, цей бум, повторився. І знову, і знову… У грудях виникло тривожне відчуття, я приклав руку до скла. Від сили цих звуків скло вібрувало. Звісно, я одразу поліз в інтернет, але ніяких новин, і загалом він якось проблемно працював. Ані регіональних, ані національних. Тиша… І лише десь хвилин за 40 хтось скинув новину: відосик, де Путін якимись дивними словами говорить про початок війни.
З цього моменту почався кошмар. Знаєте, як у фільмах про апокаліпсис. Тільки можливість вмерти була реальна. Коли надворі вже розвиднилося, я вийшов на вулицю. Черги до банкоматів були величезні. Люди знімали гроші, вони були в такому шоку, що навіть не розмовляли. Вони не знали, що їм робити. І я серед цих шокованих людей, над чиїм завжди мирним містом небо гриміло війною.
На другий день повномасштабного був дуже красивий ранок. Я з вікна бачив, як тихо падав сніг, такими великими пухнастими сніжинками. Здавалось, що кошмар завершився, не встигнувши розпочатися. Але ні. Варто було вийти з дому, як починався новий виток апокаліпсиса. Десь близько одинадцятої дня люди повиходили на вулиці. На обличчях явно проступали розгубленість і страх. Проте відкрилась аптека й супермаркет. Але почало гриміти так, що провізори просто кинули своє робоче місце й побігли ховатися. Навіть не знімаючи своїх білих халатів. Я теж. Мені пощастило, що в мене не прилетіла бомба чи артснаряд. А от багатьом іншим не пощастило.
Я зрозумів, що не зможу жити в цьому кошмарі, тому вирішив їхати. Кордон я перетнув легально. Усі речі залишив там, в Миколаєві, бо вони ніщо, коли на кону твоє життя. Коли я їхав з України, усі свої гроші я перевів на єдиний рахунок допомоги ЗСУ. Це логічно, бо ці гроші українцям потрібніші.
Тут, у Європі, ситуація з грошима в мене поки що не дуже. Але я маю мирне небо над головою. Чесно кажучи, я їхав просто в нікуди. Я нікого тут не знав, у мене не було знайомих чи друзів. Я був згоден ночувати на лавках у парках. Але мене зустріли люди та обійми. Я зараз інтегрований у місцеву систему, я маю всі права та обов’язки місцевих.
У Європі дуже багато українців і українок. І ми допомагаємо Україні. Йдеться зараз не лише про окремих людей, а про суспільство загалом. У нас проводять благодійні акції та збори на закриття окремих зборів ЗСУ, ми збирали речі для цивільних, робили окопні свічки. Великий бізнес і держава теж не відстають: місцевий МакДональдз перевів пів мільйона крон (це приблизно 2,5 млн гривень) допомоги Україні, Данія відправляє гуманітарну допомогу, кожний і кожна тут намагається робити хоч щось, аби допомогти. Бо без цієї допомоги буде гинути дуже багато мирних людей. Так, за час повномасштабного загинуло двоє людей, яких я знав особисто. Під час ворожого бомбардування загинула ЛГБТ-волонтерка. А на фронті загинув гомофоб-активіст. І знаєте, смерть цих людей, які перебувають на різних полюсах ставлення до ЛГБТ-спільнот, викликає однаковий сум і розпач. Бо вони захищали Україну і віддали за неї найцінніше — своє життя.
Так, гомофоби в Україні є, і їх чимало. Але не варто забувати, що в українському суспільстві є агресія, ментальна й фізична, спрямована на всіх: на жінок, на дітей, на ЛГБТ-людей. Вона була завжди, просто зараз якось загострилася. Можливо, хтось скаже, що така штука є всюди. Імовірно, але питання у відсотку таких людей. Я вважаю, що в Україні він дуже значний. Настільки, що можна навіть сказати, що це — частина менталітету. Взагалі в Україні дуже не люблять тих, хто якось відрізняється від загалу. За будь-якою ознакою. Навіть за мисленням. Наприклад, мені дуже дивно спостерігати в соцмережах, коли хтось пише пост з адекватною та ґрунтовною критикою влади, а на нього виливаються тони лайна, лейтмотив якого — «Це не на часі». Сподіваюся, що українське суспільство зможе стати усвідомленим і дорослим. Суспільством, де кожен і кожна матимуть право відрізнятися й право думати інакше, ніж більшість.
