Мене звати Роман і я гей. Родом з Херсона, зараз живу в Одесі. Мені майже 20 років, я сирота. Історія мого життя не дуже весела: в дев’ять років я потрапив до інтернату, навчався там до восьмого класу. Потім жив в гуртожитку, а коли почав працювати, винаймав кімнату. Зараз я студент, але підробляю, бо самі розумієте, наскільки «платоспроможні» студенти.
Початок вторгнення застав мене вдома. Я прокинувся о четвертій ранку, пішов в магазин. Виходжу з нього — чую постріли на Антонівському мосту. Прийшов до знайомих, кажу, що війна почалась. А вони на мене дивляться, як на блаженного. А потім, коли о п’ятій ранку оголосили про початок повномасштабного вторгнення, всі почали метушитися, щось робити…
Виїхати в перші дні ми не змогли через обстріли. Багато моїх знайомих, які наважились покинути Херсон на початку вторгнення, не доїхали до пункту призначення. Бо «Гради», ракети, обстріли… Серед них були і діти. Близько 15 моїх знайомих загинули. З рештою контакт обірвався: вишки в нас не працювали, мобільний зв’язок глушили…
Перший раз російських солдатів я побачив десь за два-три дні після захоплення міста. Вони підійшли до мене, запитали документи. Сказали, що вони тепер тут влада. Питали, де той чи інший район. Я ввімкнув дурника: мовляв, я не місцевий. Ми про таку легенду зі знайомими домовились завчасно. Тоді російські солдати довгенько мене розпитували, десь годину. Забрали лише телефон.
А от друга зустріч з ними пройшла не так гарно. Я думаю, мій знайомий, з яким ми посварилися, здав мене. Сказав, що я патріот. Коли російські солдати увірвались до мене в кімнату, я думав, що це через те, що я гей. Вибили двері, зв’язали мене, накинули на голову мішок, затягнули в машину та кудись повезли. Все так швидко відбулось, що я не встиг зрозуміти, що й до чого.
У машині було багато російський військових, вони між собою розмовляли, мовляв, три дні — і вся Україна буде їхньою.
Не пам’ятаю, скільки ми їхали, не знаю, де той підвал був. Коли мене туди кинули, там було дві людини, за кілька годин вже шестеро, ще за кілька — десь 15 або більше. Здебільшого чоловіки, але дві жінки теж були.Били всіх.
Крім того, що били, вони ще знущались з нас. В туалет ми ходили в куток, одне в одного на очах, їжу нам давали таку, що було звичною справою знайти в ній багнюку або камені. Води давали п’ять літрів на добу на всіх. Так ми просиділи кілька днів, поки мене не викликали на перший допит. Одразу сказали, що говорити потрібно за сценарієм, який вони підготували. Увесь час допиту мене тримали на мушці. Певно, щоб не сказав нічого, що вони не хотіли чути.
Під час першого допиту намагались вибити з мене зізнання, що я «сепаратист», що я мав десь вибухівку закласти. Під час другого допиту говорили, що я передав ЗСУ їхні координати…
Також питали, чи є у мене знайомі геї. Ну як «геї»… Там було зовсім інше слово. Думаю, що якби вони дізнались, що я маю хоч якесь відношення до ЛГБТ, то я звідти б не вийшов.
У підвалі мене протримали півтора місяця. А потім випустили. Сказали, що якщо я буду щось базікати, то мене знайдуть та розстріляють. Я був настільки наляканий після цього, що з квартири нікуди не виходив. Навіть в магазин. Але людина до всього звикає, тож я осмілів, почав на рибалку ходити, бо їсти щось же треба було.
А потім наші звільнили Херсон. Буквально за кілька днів після цього я поїхав евакуаційним автобусом до Одеси, де й живу зараз.
Та навіть тут я волію не розповідати про те, що я гей. На жаль, Україна нетолерантна. Не лише росіяни нас не люблять. Та, сподіваюсь, в найближчі кілька років ситуація зміниться на краще. А поки чекаємо на перемогу.
