Привіт, я Мічіко. З японської це «розумна красива дитина». Мені майже 17 років. Я живу в Миколаєві. Ну як сказати — живу… Виживаю. Мені подобаються хлопці, але дівчата більше. А ще я люблю аніме. Думаю, це стало зрозумілим з імені, яким я назвалась. Аніме неможливо не любити. Хоча б через те, що там немає зовсім вже негативних персонажів. А в житті…
Я пам’ятаю, що в якийсь день влітку минулого року у нас було 24 прильоти за ніч! Мені під’їзд розтрощили. Школи, лікарні — все вщент. І майже завжди вночі обстріли. Тому я намагаюся лягати спати раненько. Десь о сьомій чи восьмій вечора. Якщо пощастить, то можна буде урвати кілька годин сну до початку вибухів.
Вночі спати просто нереально. Тільки й думаєш, наскільки близько був останній вибух? Це був простий снаряд чи реактивний? Він був один чи ще летять? Навіть якщо ніч пройде більш-менш спокійно, то весь час питаєш себе: «А коли наступний раз? Коли?» І вже навіть якесь полегшення відчуваєш, коли «Миколаївський Ваньок» пише: «Котятка, по норах». Кажуть, сам Кім веде його. Він якось писав, що від початку повномасштабного в нас було всього 20 тихих ночей. Але я не пам’ятаю такого, мені здається, кожну ніч обстріли.
Проте пам’ятаю, як мене мати розбудила криком «Війна почалася!» Начальниця моя одразу в робочий чат написала, щоб ми збирали тривожні валізки. Я прийшла на роботу в цех (я працюю у швацькій майстерні), а там дівчата сидять, працюють. Ну а що робити? Додому? Ні, дякую. Я краще на роботі, вона відволікає. Але нас одразу відправили у «відпустку». Через днів десять один волонтер запропонував допомогти ЗСУ. Каже, мовляв, у мене є тканина й фурнітура, нумо шити, а то хлопці на фронті голі. І ми два місяці шили для бійців плитоноски й розвантажувальні системи. І лише потім стали також шити ще й патріотичний одяг.
А в січні поряд з цехом був прильот. Це вночі було, цех порожній був. Думаю, навів хтось, сказав що працюємо з замовленнями для військових. Бачила, що після обстрілів їздила автівка з якимись людьми, повільно, щось видивлялись. Знаєте, це така звичка, я навіть не знаю, коли вона в мене з’явилася — дивитися по сторонах, бачити щось нове. Напевне, коли вперше зіткнулися з переслідуванням через орієнтацію. Тоді мою адресу злили в якісь групи, мені погрожували, на стінах під’їзду писали різні «послання». Зараз, як і тоді страшно було, але я навіть не думаю їхати з міста. У моєї дівчини мати в лікарні. Вона тут, а я своє життя без неї не уявляю.. Узагалі людина витривала, як кішка. А українець — він же навіть в пеклі город невеличкий посадить. Просто щоб ви розуміли: у нашому будинку одна жінка з воронок від ракети клумбу зробила.
Та й навіщо зараз кудись їхати? Уже немає сенсу, вони вже зрозуміли, що їм тут не раді. Тож їм скоро набридне шлятися, і вони підуть назад у свою Росію. Єдине, на жаль, в Україні не все так добре зі ставленням до ЛГБТ, як порівняти з Європою. Там би я могла вільно сказати, що я Маша Пиріжкова, живу з дівчиною та радію життю. А в Україні я маю називатися вигаданим ім’ям. Тож тут ми від Росії недалеко пішли. Хоча колись в Європі геїв на вогнищах палили, а потім електричним струмом «лікувати» намагались. Усі свої права й свободи ЛГБТ-люди отримали не так вже й давно. І ми їх теж отримаємо, все до цього йде. Лише б скоріше перемога.
