Мені 42 роки, я гей. Останні десять років живу з хлопцем. Народився та виріс я в Одесі. В Одесі зустрів початок повномасштабного вторгнення.
Як тільки за вікном почало «бухтіти», я зібрав сестру з племінниками та вмовив їх поїхати з міста. Вона водить авто, тож проблем з цим не було. Спочатку вони дісталися до Львова, там живе подруга сестри, а потім — за кордон. Зараз вони знаходяться в Німеччині. Їхали довго, але то окрема історія. Головне, що доїхали.
Щойно сестра поїхала, я пішов на станцію переливання крові у Бісквітному провулку, аби допомогти пораненим бійцям. Простояв там у черзі десь годин вісім, а потім вирішив піти до військкомату. Там мені сказали приходити наступного дня о дев’ятій ранку з речами. Без жодних медоглядів. Воно й зрозуміло: буремні часи були.
Мій хлопець самого мене не відпустив, тож у військкомат наступного дня ми пішли разом. Прибули ми туди зранку, як було сказано, а нам повідомили, що відправлення до частини буде десь о другій. Ну добре, пішли ми десь ходити.
Врешті-решт прибули ми до частини. Прибули, а там перестрілка! Виявилось, якась ДРГ. Ліквідували. Поки йшла ліквідація, ми за автобусом сиділи та чекали. Коли все скінчилось, за нами прийшли. Щойно військові почали проводити огляд та говорити з нами, почалась тривога та знову перестрілка! Нам одразу сказали впасти на землю та повзти в бік частини.
Коли все затихло, нам сказали вишикуватися попід стінкою. Почали перевіряти телефони, дізнаватись біографії. На той момент це було незрозуміло, але потім я дізнався, як нам «підфартило». Щойно ми виїхали з Київського районного військкомату, там почалась перестрілка з ДРГ. Приїхали в частину — теж ДРГ, потім ще й повітряна тривога. А вишенька на торті — в нашій групі був громадянин Білорусі. Але, як він сказав, з дозволом від СБУ на службу. Дуже, дуже підозріла група виявилась.
Чотири дні ми пробули в резервній частині, спали на матрацах, списаних, напевно, ще під час Другої світової. З нами тупо не знали, що робити. Але на четвертий день нам сказали, що ті, хто не служив, можуть відправлятись назад. В теробороні, куди я теж ходив, також надавали перевагу людям з військовим досвідом.
Я ходив таскати мішки з піском, потім був у волонтерському центрі. Щось намагався робити, бути корисним. Але постійно відчуваю, що роблю недостатньо. Це так тиснуло на мене, що я звернувся до психолога. Нещодавно зрозумів, що мені потрібен вже прям психіатр.
Все життя я був пацифістом. Але зараз розумію, що маю робити хоч щось. Наприклад, врятувати когось собою від кулі. Або ліквідувати міну ціною свого життя. Вважаю, що моя марність не знімає з мене відповідальності. Тому й от такі морально-емоційні гойдалки.
Ну й до того ж я гей. А геям в Україні не дуже гарно живеться, бо це доволі гомофобна країна. Хоча все пізнається у порівнянні. Та попри те, що вільним я тут себе не відчуваю, цю країну на будь-яку іншу не зміню. Батьківщина. Так, певна кількість близьких мені людей знає про мою сексуальну орієнтацію і підтримує мене. Я точно знаю, що якщо раптом що, то особливої підтримки від будь-кого іншого, в тому числі й від влади, я не отримаю. В принципі, як і будь-який інший громадянин нашої держави. Тож чому геям має бути якось краще в цьому питанні?
Проте хочеться вірити, що після перемоги Україна буде вільною. Не лише від російських військ. Але й від ненависті, розділень та утисків. Вільною від корупції. Зі свідомими суспільством та владою. Бо правителі вторинні, суспільство є визначальним. І якщо воно буде зрілим, то впорається з будь-якими правителями та створить для себе гідне керівництво. І воно, це керівництво, прийме ті закони, які зможуть об’єднати нас, а не продовжуватимуть розділяти.
