Мене звати Катерина, мені майже 40 років. Я лесбійка. До початку повномасштабної війни я жила й працювала в Херсоні. Зараз я в Одесі, як то кажуть, внутрішньо переміщена особа.
Добре пам’ятаю, що 23 лютого був звичайний день. Я приїхала з роботи, привезла смаколиків. Ми з моєю дівчиною повечеряли, посиділи й лягли спати. Наступного дня Варя розбудила мене десь о дев’ятій ранку словами: «Катю, почалася війна, нас бомблять! Порт у Херсоні розбомбили!».
Я просто не уявляла, що таке можливо. Ми не вірили, не хотіли вірити в те, що це відбувається насправді. Ми були просто в якомусь ступорі.
Під час окупації було страшно. Небезпека була для всіх, не лише для ЛГБТ-людей. Неважливо, дитина це чи дорослий, дівчина чи хлопець. Я не думаю, що треба ділити суспільство на якісь групи. Нажахані були всі, небезпека була для всіх.
Саме тому майже два тижні ми не виходили з дому. Нам пощастило: у мене приватний будинок, у якому ми мешкали з дівчиною і котами. Котів було багато: майже півтора десятка сфінксів, ми тоді займались розведенням котів цієї породи. Розплідник невеликий, та то справа мого життя.
Добре, що в нас були запаси харчів: виходили хіба що хліба купити. А от з кормом для тварин була велика проблема. Його замовляли з Одеси через знайомих перевізників. Так, це було дуже дорого, але що поробиш.
Наш будинок дуже вдало розташований, далеко від «цивілізації». Тож російські солдати не заходили ані до нас, ані до сусідів. Та я однаково намагалася їх уникати. Якщо ж комусь щось було потрібно, то нам «перекладними» товар підвозили, а забирали його по паролях. Конспірація. Зараз повертаюся думками в той час і не можу повірити, що через це довелось пройти.
Не дуже хочу згадувати, як пережили весну й літо 2022 року. Але дуже добре пам’ятаю, як 12 листопада мені було щось потрібно в місті. На центральній площі біля Білого дому я побачила українських військових зі стягом. Ще тоді собі подумала, що це провокація якась. А вже потім зв’язалися зі знайомими, і виявилося: так, нас дійсно звільнили. Без жодного пострілу.
Після деокупації ми боялися, що російські війська будуть намагатися знов захопити місто. Тож 20 жовтня моя дівчина разом з мамою виїхали й вивезли наших котів: шістьох дорослих тварин і шістьох кошенят. Їхали вони довго: через Запоріжжя на Київ, а звідти через Львів на Польщу. Ми думали, що зможемо туди перевезти наш розплідник. Але в Польщі тримати тварин дуже дорого, та й не змогли швидко знайти будинок, який би нам підходив. Тож Варя з мамою повернулися назад в Україну. Деякий час вони перебували у Львові, поки вирішували, куди далі рушати. Зрештою, зупинилися на Одесі. Все ж ближче до рідної домівки. Мушу сказати, що тут теж тримати тварин недешево: людям зараз не до котів і собак, хоч би як вони їх любили.
Я ж виїхала з Херсону в середині листопада. З собою вивезла не лише котів, а й людей. В Одесу я потрапила 18 листопада.
За кордон їхати не було та немає ніякого бажання. Якщо чесно, то я й з Херсону не хотіла їхати, яка там Європа? В Херсоні в мене була чудова робота, чудова дача. Усе було чудово, Усе нас влаштовувало. Ніяких утисків в Україні я не відчувала. Ані за кольором шкіри, ані за розрізом очей, ані за сексуальною орієнтацією. Я вважаю, що Україна – толерантна країна. Ані під час війни, ані після, я впевнена, ставлення до ЛГБТ не погіршиться. Бо це свобода людини, її право.
В Одесі ми зареєстровані як ВПО. Отримуємо від держави грошові виплати й продуктові набори. Роботи немає, просто немає. Світла немає. Поки що так. Це не життя, це виживання, існування. Але нічого, все буде добре. Ми все одно скоро плануємо повернутися в рідний Херсон, у рідний великий дім. Усе буде чудово, я в це вірю.
