Мені 40 років, я гей. Народився та виріс в Одесі. В Одесі ж я став стилістом-перукарем, як кажуть, навіть непоганим. Зараз я перебуваю під домашнім арештом. І так, моя поточна ситуація тісно пов’язана з початком повномасштабного вторгнення.
Я не можу сказати, що я політичний експерт, але лише глухий або сліпий не помітив би того, що щось насувається. Мені було дуже страшно. Перші рази, коли лунав сигнал повітряної тривоги, я плакав. А коли було чутно вибухи, то в мене істерики були. Я взагалі з дитинства був дуже емоційним.
У принципі, мені не треба було приховувати свою емоційність. Ви ж знаєте оце «Чоловіки не плачуть» або «Що ти ревеш як баба»? Я у 23 роки зробив камінг-аут, тож за це міг не переживати. Так, звісно, мама хотіла онуків, але змирилася з цим. У принципі, дитину можна всиновити. Але це або дуже дорого, або майже неможливо для одинокого чоловіка. Проте все одно я люблю дітей. Я як почав нормально заробляти, почав допомагати дитячим будинкам та інтернатам. Спочатку пішов за компанію, потім як волонтер, навіть акції проводив на підтримку дітей-сиріт.
Війну я зустрів в Одесі. Певний час у мене був якийсь ступор, дуже боявся. Тоді різне писали. То що десь у Лузанівці висадився десант, то що місто Южне вже захопили. Але якось воно заспокоїлося, тож з кінця травня я знову почав працювати й допомагати діткам.
Саме з допомогою і пов’язаний мій арешт. Часто знайомі й родичі віддають речі своїх дітей, взуття. Я доводжу їх до ладу, ремонтую, якщо треба, і передаю їх в інтернати.. Якось я повертався з гостей додому рано вранці. Ну так от. На сходах будинку, де я був у гостях, я побачив коробку із взуттям. Там було дитяче й жіноче взуття. Я взяв ту коробку, щоб віддати в інтернат на Макаренка. А потім виявилося, що це старе взуття колишнього прокурора, а нині адвоката, який проходив фігурантом у справі про шахрайство, спробу дати хабаря посадовій особі та зловживання владою. І якого вигнали з роботи за хабар. Його жінка каже, що винесла це взуття на час прибирання. Звісно я не знав, що старе взуття потрібне власнику, і коли мені подзвонили з поліції чесно сказав що воно в мене і я його поверну. Але… власник взуття його забирати відмовляється, а проти мене відкрила кримінальне провадження за крадіжку й мародерство.
Не хочу зараз детально згадувати, які приниження й випробування мені довелося витерпіти. Просто розповім про один найяскравіший приклад. Я ж збираю ляльок Барбі. Обшук у моїй квартирі відбувся без нашої участі, оскільки в цей час я перебував в іншому кінці міста. Коли я повернувся додому після чергового допиту, двері у квартиру виламані, усе у квартирі потрощене, мої ляльки, яких я збираю вже понад 10 років, валяються на підлозі… Згадую — і сльози на очах.
На жаль, в умовах мирного життя покарання за крадіжку передбачало штраф або адміністративне покарання. В умовах повномасштабного вторгнення будь-яка крадіжка розцінюється як мародерство і карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років. Повірити не можу, що за старе взуття людині можуть дати вісім років позбавлення волі…
Зараз мені постійно дзвонять люди при погонах і пропонують домовитися. Ви собі уявляєте взагалі, щоб за коробку ношеного взуття таке було б у мирний час?.. Мені здається, така історія ще й через те, що я гей. Я вже стикався з нападами й погрозами на ґрунті гомофобії. Один раз мене мало не вбили, поліція знає що я гей, знає що в мене є квартира окрема, що мої батьки старенькі й страждають на хворе серце й тиск.
Тож можу сказати, що Україна — це гомофобна країна. І Одеса — гомофобне місто. Якщо ти гей, то тебе вважатимуть тут людиною другого сорту. Я до останнього хотів вірити, що от-от все зміниться на краще. Сьогодні я втратив віру в Україну. І кожного дня я прошу Бога, щоб я заснув і більше не прокинувся. Забагато всього як для однієї людини, мені здається.
