У Миколаєві Христина жила неподалік від офісної будівлі. Зазвичай близько восьмої години ранку на парковці зникали вільні місця, а мешканці сусідніх будинків зачиняли вікна від галасу. Однак ранок 24 лютого був зовсім інакшим.
Було незвично тихо та порожньо. Може, мені здавалося, а може, я й дійсно чула вибухи за містом. Сусіди пакували речі у машини та намагались хутчіш виїхати. По телевізору було одне й те саме: виступ президента та проголошення воєнного стану.
Напад Росії був очікуваним, щось мало статися. З декількох різних джерел я дізналась про попередження урядовців країн Заходу щодо ймовірного військового вторгнення. Самі росіяни весь час говорили про створення сухопутного коридору до невизнаного Придністров’я. В лютому родичі з окупованого Севастополя обірвали контакти — наче їм прийшов указ не спілкуватись з тими, хто живе на території материкової України.
Ми з мамою готувались на такий випадок. Я купила коробку ліків, ми зробили якісь запаси та зібрали речі. Але в перші дні вторгнення вирішили не квапитись та зрозуміти напрямок, в якому розвиватимуться події. Хотілося зорієнтуватися, а не зриватись у невідомість. Хоча була думка взяти маму й рвонути чимдалі. Певний час ми ховались у себе вдома, аж поки снаряди не почали прилітати зовсім поруч. Але й тоді мама, літня людина, відмовилась покидати Миколаїв. До того ж у мене кішка та п’ять папуг — цілий зоопарк. Досі відсутня можливість їх вивезти. Був би якийсь варіант — я б забрала з собою, сумую за ними.
Я заробляла гроші ремонтом мобільної техніки на одному з ринків Миколаєва. Поруч із ним були стратегічні об’єкти. На початку шеф закрив бізнес і сказав сидіти вдома, адже могло прилетіти. Згодом так і трапилось. Шеф був зайнятий збором документів, аби оформити собі непридатність до несення військової служби. Зрештою йому це вдалося, тож він виїхав із сім’єю за кордон. У другій половині травня роботу магазину поновили — однак моє фінансове становище не покращилось. Хоча приміщеншя й відремонтувати, але так і не полагодили кондиціонер. Без нього робота влітку у майстерні нагадувала варення живцем у металевій коробці. Потрібно було робити капітальний ремонт або ж шукати іншу локацію.
У травні місцевий центр комплектування та соціальної підтримки почав активно роздавати повістки. Стало очевидно, що приїдуть за мною й під білі рученьки уведуть мене у «петушині загони». Іншого варіанту не було. От якщо мобілізують гея, то там не видно. А в мене є певні гормональні та поведінкові зміни, я на пожиттєвій терапії. Та й саме моє уявлення про себе та світ навколо вже сформоване. Вирішила вдруге спробувати змінити документи.
Перша спроба була травматичною. Після транспереходу, у 2007-2008 роках, я їздила до Києва, але медична комісія відмовила в обстеженні та направила на обслідування в Миколаєві. А в рідному місті психіатр казав, що тільки столичні лікарі можуть дати дозвіл на зміну статевої належності та «паспортної статі», та порекомендував звернутися до його київських колег. Такий от футбол. Ще й ставили дурні та дивні питання: а нащо вам це потрібно; може, ви просто гей; може, ви просто не пробували бути геєм? Тоді зрозуміла, що з ними взагалі краще не розмовляти, та плюнула на це діло: продовжила жити, як жила. Близько 15 років оминала справи з документами: десять років працювала неофіційно, уникала реєстрації та отримувала пошту за маминими документами, стикалася з дискримінацією, місгендерінгом та «рекомендаціями» працювати в секс-індустрії.
Війна мені допомогла в цьому плані. Київ був зайнятий призовниками, тож місцевим психіатрам дали відмашку працювати на свій розсуд. Я дуже вдячна лікарям, які професійно та незаангажовано, по-людськи, поставились до мене та допомогли швидко отримати потрібний діагноз. Після проходження медкомісії вдалося відносно швидко зібрати потрібний пакет документів: атестат про середню освіту, витяги, довідку з РАЦСу та свідоцтво про народження. Проте паспортні столи в Миколаєві не працювали, тож паспорти вирішила робити в Одесі. Там якраз відкрився шелтер для транслюдей, ним керувала моя подруга. Ховалася в неї все літо та частину вересня, жила на два міста: то тут, то там робила окремі документи, розв’язувала майнові питання, підтримувала хвору маму, відстоювала довгі черги за гуманітарною допомогою та шукала роботу.
Зараз остаточно перебралася до Одеси. Навіть на пташиних правах я тут зароблю більше, ніж в Миколаєві. Навіщо туди вертатись? Промисловість стоїть, бізнесу немає, а люди живуть з гуманітарної допомоги. Отримувати копійки я й тут можу, завдяки виплатам ВПО.
Якийсь час думала і про виїзд за кордон. У мене є подруга в Німеччині, кликала до себе. Спочатку там дійсно була класна допомога, але зараз це все вже скінчилось. Не всім там добре. Шеф телефонував з Італії та кликав до себе. Каже, бери маму і приїжджай, тут буде все: і житло, і харчування, і одяг. А сенс? Тут так само. Нащо їхати до невідомої країни, наражати себе та маму на небезпеку, а ще й тварин викинути на смітник?
