Мене звати Руслан, я 19-річний гей. Мені складно говорити про себе: обставини змушують мене приховувати власну ідентичність. Відкрито я буду розмовляти, коли звільнять Херсонщину, та зараз це небезпечно. Я мешкаю на самому півдні Херсонського району: до Скадовська мені ближче, ніж до Херсона. Це невеличке українське село, де всі одне одного знають. Тому я переховуюсь. Періодично приходжу додому, щоб поповнити припаси, зарядити телефон, помитися. Але потім зникаю. Це вимушена необхідність, яка дає невеликий простір для життя.
Переховуюсь давно, десь із травня. Після окупації до нас стали постійно навідуватися російські військові. Спочатку лише записували: хто зараз знаходиться в селі та скільки людей залишилось після так званого «освобождєнія». Постійно скликали якісь збори та розповідали про те, що тепер все буде по-іншому. Спочатку їх прогнали, але потім з’явилися автівки з сумнозвісною буквою «Z» замість номерів.
Кількох найактивніших місцевих забрали та вивезли в невідомому напрямку. Досі ніхто не знає, де вони знаходяться і чи живі взагалі. Це було, наче показова страта. Іншим пригрозили: якщо не заткнуть пельки, то спалять їхні будинки та знищать садиби. Після цього мешканці стали поводитися тихіше. Справжнісінький терор. Коли люди залякані — ними легше маніпулювати. Певно, кожний офіцер ФСБ (Федеральна служба безпеки Російської Федерації) чудово про це знає.
Але все одно всі місцеві чекають на прихід ЗСУ та порятунок, проявляючи вимушену лояльність задля виживання. А окупанти продовжують проводити допити, після одного з яких я й вирішив піти з дому.
Про що допитували?
Проводили уроки політобізнанності, історії та, зокрема, «Великої Вітчизняної», говорили про нацизм. Агітували йти до російського війська та воювати на їхньому боці. Казали, мовляв, ми знаємо, хто ти — таких, як ти, потрібно вішати, бо це хвороба. Говорили, що право на життя необхідно заслужити. Мені здається, мова йшла саме про те, що я гей. Вони звідкись дізнались про мене. Можливо, сусіди підказали, можливо, колаборанти, яких вистачає… А можливо, мої родичі. Вони й до початку війни погано до мене ставилися: говорили, якщо Бог створив мене чоловіком, то я маю кохати жінок, одружитись, народити сина, збудувати дім та посадити дерево… Маячня. Я не знаю, звідки вони таке взяли. І хоча я маю анкети на сайтах знайомств, я доволі закрита в цьому плані людина. Але вони знають.
Дім я покинув не одразу. Спочатку російські військові приїжджали та примушували або долучатися до їхніх сепаратистських загонів, начебто для оборони Херсонщини від «нацистів», або йти на роботи. Почали казати, що якщо не працюєш — не маєш права щось купувати. У магазині почали вимагати, аби продавчиня записувала, хто що купує і якими грошима розраховується. Я два місяці якось прожив завдяки допомозі української ЛГБТ-спільноти. Але мені вже сусіди стали говорити, що треба тікати, шукати місце для переховування, бо інакше мене заберуть.
Тож я вже чотири місяці живу по лісопосадках та просіках.
У мене неодноразово виникало питання: чому б не ризикнути виїхати до України? Я б з радістю. Але як? Ще у квітні знайомі намагались, але росіяни знімали їх на блокпостах на під’їзді до Херсона та одразу відправляли до воєнного загону. Один товариш мені потім розповідав, що їх, як звірів, виганяли на лінію зіткнення, щоб подивитись, звідки наші стріляють. Я для них м’ясо. Мене навіть не поховають у разі чого. Думаєте, через те, що я гей? Ні. Через те, що українець. Розумієте? Вони нас ненавидять. Вони постійно про це кажуть, бо в нашому селі розмовляють переважно українською. У сусідньому не так багато, а у нас — майже всі. А окупанти так і кажуть: «Протівно вас слушать». Вони нас не розуміють.
Я втік, шукав якусь роботу в обмін на харчі: там дрова порубаю, там яму
викопаю під огорожу, а люди мене за це годують або дають якусь їжу з собою. Я біля річки зробив схованку, там і живу. Намагався ловити рибу, та її зараз небагато. Ставив засідки на зайців, але нічого так і не вийшло. Це треба бути мисливцем. Мені і їсти хочеться, і живу істоту шкода. Одного разу спіймав, але потім відпустив, не зміг вбити.
Наближається зима, і я все краще розумію: потрібно йти до Херсона. Може, якусь роботу знайду. Там більше людей, зможу серед них загубитись. А ще багато покинутих будинків. Краще, ніж ночувати взимку просто неба. Буду чекати на ЗСУ — там ближче. Може, допомогу якусь отримаю, та й мають бути підпільні групи, що допомагають українській армії. Мені просто треба щось робити, мати якийсь план. Навіть поганий план — це краще, ніж взагалі нічого.
