Я назвусь Дмитром. Я бісексуал, мені 32 роки. Сподіваюся, що я дотягну не лише до віку Христа, а й набагато більше. Я сам з Великої Олександрівки, це Херсонська область. Викладаю іноземну мову.
Початок повномасштабного я чудово пам’ятаю. Бо за кілька днів до цього я вивихнув собі гомілкостоп. А все як було? Я побачив на Фейсбуці оголошення, що хтось там купує за непогані гроші радянські іграшки. А я як раз щось таке бачив у себе на горищі. Ну й поліз туди. Знайшов, хотів сфотографувати, але забув телефон унизу. Ну й коли поперся назад, підвернув ногу. Біль такий, що в очах тьмяніє. Якось дошкандибав до кухні, подзвонив другу і кажу: «Любий, допомагай! Біль такий, що сивію і сльози ллються водоспадом».
Він примчав, посадив мене в машину — і до лікарні. Там наклали гіпс та сказали два тижні не навантажувати ногу. Дорогою додому друг накупив мені їдла всякого, забив холодильник. Це мені потім дуже сильно допомогло. Якось вже навіть почав звикати бути стрибунцем.
А потім була ніч 24 лютого. У середу, четвер та вихідні мій партнер залишався у мене з ночівлею. Тож розбудили його дзвінком, він терміново поїхав на роботу. Повернувся десь за годину блідий як стіна: «Війна. Сказали зброю сховати».
А потім Херсон взяли. А до нас тут від нього всього 80 кілометрів. Хто міг, той почав виїздити. Мій друг сказав, що вивезе свого старенького батька, а потім по мене повернеться. Але не повернувся. А я все лежав і скакав з гіпсом на одній нозі, допоки 13 березня до нас не увійшли російські війська. Там російські солдати були, але чомусь у літній формі. А в той день такий вітер був… І холодно.
У мене закінчились харчі. Дякую, що сусіди, коли виїздили, залишили мені ключі від свого будинку. Так я потроху всі запаси, що там були, перетягав до себе. А в селищі дичина почалась. Люди просто ходили й питали, чи нема чого поїсти. Посилок немає, гуманітарки немає. Якісь передачки намагалися переправити човном через Інгулець, бо міст був підірваний.
А потім до мене прийшли з обшуком. Стукають у хвіртку. Я кричу, мовляв, зараз відкрию. Поки дострибав на одній нозі, вони вже самі відкрили й зайшли. Ну мені що, повернувся в будинок і сів сидіти. А вони нишпорять будинком, військову форму шукають, фотографії дивляться.
Один з них мені говорить: «Це ти гіпс спеціально начепив? Ти, певно, навідник». І як херане мене палицею по гіпсу! Я аж задихатися від болю почав. Побачили в мене книгу німецькою. Бачу, очі в них кров’ю налилися. Кажуть: «О, то ти ще й фашист». Я їм відповідаю, що це книга Ремарка. Та й взагалі в Росії так само вчать німецьку мову й так само в них є репетитори. Той, що книгу тримав, якось стихнув. А потім раптово питає: «А з поліцією ти дружив?».
Я всередині просто «ахєрєл». У нас просто в селі така собі Альбіна була. Вона постійно всім розповідала, що в неї батько в Росії непогані гроші робить, і що Росія — то країна великих можливостей. Але при цьому втекла в Європу. І коли ОЦІ прийшли, вона напилася й з подругою по селу бігала, кричала «Ахмат сила» (гасло кадирівських військ). І вона ж мене бачила кілька разів з моїм другом. А він поліціянт. Ну, думаю, все, зараз або пан, або пропав. Кажу російському солдатові: «Ну так, один поліціянт до мене приходив на уроки німецької».
Наче відчепились. Побачили на столі комп — від’єднали монітор, забрали його й системник. Знайшли мої запаси консервації. Але нічого не взяли. Мабуть, наслухалися історій, що в банках може бути отрута. Ну, думаю, малою кров’ю обійшовся, лише комп забрали, добре, що хоч ноут не помітили.
Але потім мене як обухом по голові вдарило! На компі ж фотографії з другом! Знайдуть – знов прийдуть. Наче у воду дивився. Прийшли. П’яні. Питають, чи болить нога. На той час нога вже загоїлася, але гіпс я не знімав. Кажу, так, болить, неправильно зрослась, а лікарів немає. Вони сміються: «Зараз ми тебе вилікуємо». Дістають з сумки з намародереними речами помаду й малюють мені нею на гіпсі Z. «Тепер скоро мине». І регочуть.
А мені тоді вже розповіли, що багатьох забирають, двох людей розстріляли на краю села. Думаю, гіпс мене врятував — їм було нудно тягти мене. Тож пішли. А на той час в селі вже жопа була: вікна вибиті через прильоти, світла немає. Тому ми з сусідами вирішили, що треба їхати. На той момент треба було платити на блокпосту 200 доларів з людини, щоб її випустили, і перевізники додатково вимагали 7 тисяч гривень з кожного. У мене 150 доларів було лише, я в гіпсі ховав їх. Ну й ноут. Я віддав його та гроші сусіду. Але переживав, щоб він не забрав це все собі. Боявся страшенно поки їхали. Дорога розбита, кругом воронки від вибухів, будинки — чорні розвалини, російські солдати навіть кладовища замінували. Багато автівок було перевернутих і сморід страшенний від тіл. Але я вижив. Мені пощастило, на відміну від багатьох інших. Небезпека тоді загрожувала всім. Розстрілювали ж не нацистів, катували не сатаністів. А те, що ти гей, збільшувало твої шанси померти. Тут перед своїми немає сенсу камінг-аут робити, а перед відморозками з автоматами й поготів.
У мене зараз половина села зруйнована, але мій будинок стоїть. Я повернусь і наведу лад. Там дуже добре. Тому я назвався не своїм іменем. Я не хочу проблем, коли повернуся, мені вже вистачило гівна на все моє життя. Україна доволі гомофобна країна, а особливо ця штука проявляється в маленьких містах. Чи зміниться це? А це від нас самих залежить.
