Мене звати Анна, мені 43 роки і я лесбійка. Здається, я пам’ятаю останній день перед війною. Але зараз я розумію, що мені важко виокремити якісь конкретні події та сказати, коли саме вони відбулися: в останній день перед початком повномасштабного чи в перший день, в яку конкретно пору доби й годину…
В останній день до початку повномасштабного вторгнення я була в Одесі, ми з партнеркою, яка була в Києві, обговорювали можливий початок війни, наші дії на випадок, якщо вона все ж таки почнеться. Розмови про те, що робити в разі початку повномасштабної війни, точилися задовго до 24 лютого. Ще в січні ми з партнеркою склали план, як ми будемо діяти, якщо розпочнеться наступ.
План цей, у принципі, був простий і зрозумілий. Загалом ми планували діяти відповідно до того, що відбуватиметься і як розгортатиметься ситуація. Ми планували переїздити кудись у центральні регіони: або в Хмельницьку область, або кудись поряд. У нас дві кішки й пес, тож ми думали, що будемо орендувати житло в приватному секторі чи щось таке. Обговорювали також і те, що перед від’їздом треба буде замінити замки на вхідних дверях у нашій квартирі, бо вони не дуже міцні.
У принципі, мені здавалось, що ми готові. Але коли розпочалося повномасштабне вторгнення, виявилось, що нічого з запланованого не спрацювало. Напевне, через те, що ми з партнеркою були в різних містах. І головною проблемою на той момент для мене була можливість дістатися столиці. Другим викликом для мене було ухвалення рішення стосовно нашої діяльності як громадської організації в умовах війни. Бо тоді було взагалі незрозуміло, що ми можемо зробити.
Та попри розгубленість як організація ми почали діяти відразу, у перший день. Діяти в усіх регіонах, де були наші осередки: в Одесі, у Києві, у Вінниці. В Одесі я особисто допомагала людям з виїздом: консультувала з питань організації евакуації, пошуку транспорту тощо. По суті, ми робили те, що нам дається найкраще: ми з’єднували людей. Було багато звернень від людей, які були налякані й побоюючись за своє дитя, намагалися швидко покинути країну. Також ми стикнулися й з цілою серією звернень щодо випадків обману перевізників. Наприклад, пара лесбійок, які їхали з дитиною, хворою родичкою та тваринами опинились на кордоні з Молдовою, оскільки перевізник вирішив збільшити вартість подальшого проїзду втричі. А такої суми в них на руках не було. Ми шукали для них можливість продовжити поїздку й зробити її безпечною. Або терміново шукали для хлопців з Херсонщини зимовий одяг та взуття, бо вони приїхали попутними в першу ніч без нічого.
Трохи пізніше ми запустили програму кризової допомоги продуктами й ліками. В Одесі також працювала програма екстреної допомоги тим, хто виїздив з окупованих територій.
Люди мені телефонували й писали цілодобово, без перерв на обід і сон. Протягом перших місяців 20–30 людей на день я точно консультувала. Це були звернення як мені особисто, так і в приватні повідомлення організації, де я працюю. Було багато запитів стосовно виїзду, стосовно дружніх просторів у Польщі, Чехії, Угорщині, Німеччині. Це все вимагало від мене багато комунікацій.
Тоді, в перші місяці повномасштабного, здавалося, ми робимо замало. Проте зараз, коли пройшло півтора року, я розумію: ми зробили дуже багато, особливо в тих умовах, коли більшість систем, зокрема й державних, просто не працювали. А ще зараз я розумію й дещо інше: ми зробили навіть більше, ніж можна було очікувати від самих себе.
Зараз мені видається дивним, як я змогла це все робити. Але багато ресурсу давав адреналін, бо це був постійний потік новин: що відбувається на півдні, що відбувається в центрі, що роблять окупанти й що роблять наші… І все це майже в режимі реального часу. Це таке відчуття того, що ти — частина групи, яка чинить опір цим діям. І, гадаю, такі самі відчуття виникають, коли ти вперше береш участь у прайд-заходах: відчувається підтримка великої групи людей, які об’єднані спільними цінностями, спільними переживаннями, почуттями.
Але те, що ми з партнеркою були в різних містах, все ж негативно позначалося на моєму стані. На жаль, з такою проблемою тоді стикнулися багато українців і українок. Бо залізниця була, здається, першою цивільною інфраструктурою, що стикнулася з наслідками ворожих атак. Потяги або не ходили, або ходили з запізненнями. Було дуже важко прогнозувати взагалі, що відбуватиметься і чи взагалі потяг і вагон, в який ти сів, дістанеться кінцевої станції.
Насправді для мене дуже важким на той момент було рішення про те, як саме діяти, бо було зрозуміло, що на південь України будуть спрямовані основні удари з боку Росії. Я розуміла, що будуть спроби захопити цю територію, пройти до Придністров’я. І мені на той момент видавалось дуже важливим залишатись на місці і якось працювати на підтримку спільноти. Та врешті-решт я обрала поїхати в Київ до людини, яка є моєю сім’єю. В Одесу й Миколаїв я приїздила щомісяця на тиждень чи два. І весь 2022 рік минув у таких поїздках.
Навіть попри те, що під Києвом вже тоді стояли окупаційні війська, місто обстрілювали з трьох боків, мені здавалося, що ризик окупації Одеси набагато вищий, ніж ризик окупації Києва. А ще мої знайомі, які пов’язані з СБУ, у перший вечір повномасштабного вторгнення телефонували мені й казали, що я маю вжити певних заходів, пов’язаних з особистою безпекою. Іншими словами — що мені доведеться залишити Одесу, бо в разі окупації цього міста моя особиста безпека була б під питанням через мою відкриту проукраїнську позицію і громадську активність, що пов’язана як з ЛГБТ-питаннями, так і з участю в подіях Майдану.
Здавалося б, що така кількість негативних факторів мала б спонукати мене думати про виїзд за кордон. Але ні. Лише десь через рік після початку повномасштабного ми з партнеркою обговорювали таку можливість. Та наразі ми залишаємося в Україні, це наша Батьківщина. Це країна, з якою я себе пов’язую. І поки в мене є сили й можливість долучитися до захисту, це буде моїм вибором. З травня 2023 року ми вирішили повернутися в Одесу. Це рішення було продиктовано як особистим вибором, так і робочими завданнями. Розбудова діяльності на півдні країни, допомога постраждалим з деокупованих районів, підтримка людей, що опинилися без домівок через підрив Каховської ГЕС і багато іншого вимагало особистої присутності в Одесі.
Після перемоги я бачу Україну країною європейського демократичного зразка із сильним і впевненим у собі суспільством. З активною громадськістю. Країною, яка зробила свій вибір у бік демократії, рівності, свобод. Країною, де дуже поважають людину насамперед за її дії. Я вірю в те, що після перемоги нам вдасться створити й побудувати толерантне суспільство, захищене від дискримінації, ненависті й корупції.
