Мене звати Андрій, мені 44 роки, я гей. Сам я з Одеси, вже понад пів року перебуваю в Польщі, проте чудово пам’ятаю початок повномасштабного вторгнення.
23 лютого був рутинний день, середина робочого тижня. У нас тоді була програма «Експертиза», куди приходили дрібні та середні підприємці, аби розповісти про свої товари та послуги. В той день у нас вже вдруге був продавець лікувальних п’явок. Ну от про що можна вдруге говорити пів години з людиною, яка продає п’явок?
Десь на половині етеру мене накрило: мій партнер, з яким ми посварилися, живе в Києві. Мені майже 50 років, а я отримую менше тих хлопців, що видають посилки на «Новій пошті». Слава? Популярність? Можливо, раз в місяць хтось з пенсіонерів мене впізнає та почне говорити, щоб я вже припиняв дурити їм голови фуфломіцинами. Як ви розумієте, 23 лютого для мене особисто було днем сумним та навіть депресивним.
А початок війни я пам’ятаю дуже добре. Всю ніч писав у Фейсбуці своїм друзям та знайомим, проте свого хлопця ігнорував. Писав, писав, а тут як бахне! В мене чашка з кавою ледь не випала з рук. Я до вікна – а там темінь, нічого не видно. А Фейсбуком вже шириться: «Війна!»
У мене зуби заклацали від жаху. І тут мій хлопець дзвонить з Києва. Я підіймаю слухавку – і знову вибух! Коли почув його голос, то якось легше стало. Він мене заспокоїв, зміг переконати, щоб я до нього в Київ їхав. Спати в ту ніч я вже не міг.
Ранок був, як в тумані. Написав директорці, вона сказала сидіти вдома та чекати, поки ситуація не стане більш-менш зрозумілою. А чого чекати, потрібно їхати! Та потім мені подзвонив хлопець, сказав, що до Києва зараз теж не можна їхати… Коротше, до середини березня я був сам не свій, щогодини дивився новини, що там в столиці відбувається, переживав за свого хлопця.
А поговорити про це не було з ким. У нас в Одесі гейська тусовка дуже не дружня. Тут геїв гнобили багато років, десятиліть. Мене он навіть звільнили з однієї компанії через те, що хтось з колег стуканув директору, що я гей. І це при тому, що ми з хлопцем не ходили під ручку, не цілувались привселюдно…
Одним словом, в місті я застряг. Ціни на все почали злітати. А я сидів і чекав. Їв макарони. Гроші потихеньку закінчувались, а заробити не було де, бо нашу телекомпанію розформували.
Коли російські війська відступили від Києва, мій хлопець приїхав до Одеси, тоді по ній не так гатили. Він привіз трохи грошей, тиждень ми прожили разом, а потім він сказав мені, щоб я їхав, а він потім до мене приїде.
Мушу сказати, що мені дуже пощастило. Я перетнув кордон в Угринові. Це не дуже популярне та відоме серед біженців місто на кордоні з Польщею, тож я там простояв лише кілька годин. Це вже потім мені розповідали, що на кордоні можна було простояти кілька діб.
Взагалі поляки дивовижні! Вони віддавали свої речі та навіть дозволяли біженцям селитися у своїх квартирах. Я там при центрі для біженців став волонтером. Мабуть, вперше з початку війни відчув себе потрібним.
А потім мені подзвонив мій хлопець. З окопу. Каже, мовляв, вибач, не хотів тебе лякати. Я думав, він сюди приїде до мене, як і обіцяв. А він на війну пішов. Дівчата з пресслужби центру поїли мене заспокійливим…
Зараз він живий. Захищає Україну на фронті. Звісно, я йому допомагаю. І не лише йому, всім нашим хлопцям та дівчатам. Я сподіваюсь, що після перемоги він приїде сюди. Чи повернуся я назад? Не знаю. Бо не знаю, чи стане Україна толерантною країною, а я хочу залишок життя прожити гідно. Так, я все ще продовжую любити Одесу, але чекати свого хлопця буду тут.
