Її красиве худе обличчя перетинають дві різкі зморшки — від ніздрів до рота. Саме так виглядає глибокий сум. Темні очі дивляться втомлено, але спокійно.
— Мене звуть Аля. Мені 24 роки, я лесбійка. Я з Нововоронцовки, це Херсонська область. У Нікополь я переїхала до своєї дівчини три роки тому — одразу, як почалась пандемія COVID-19. Тут я влаштувалась працювати у сфері медицини. Останній день мирного життя я не пам’ятаю — було дуже багато роботи. В принципі, як і в будь-який інший день.
А от перший день повномасштабного вторгнення я не забуду ніколи. Міський голова звернувся до нас з промовою, що в Нікополі нічого надзвичайного не відбувається, але ми маємо бути готовими. Смішно, бо він сам виявився неготовим.
Надзвичайні події почалися у нас в березні. На АЕС зайшли російські війська. Наших хлопців там постріляли, почалась пожежа. Тоді одразу в інтернеті почали з’являтися пости та статті про Енергодар та Нікополь. Найбільша атомна станція в Європі! Бла-бла-бла! Ми висловлюємо свою стурбованість та глибоке занепокоєння. Ага, досі висловлюють. Аби в роті не завонялось.
Нас почали обстрілювати. По кілька разів на день. Російські пушки виїжджають і, під прикриттям енергоблоків, починають гатити по місту.
Спочатку було дуже страшно. Постійно снилася розпечена до червоного кольору куля над водосховищем. Регулярно обговорювали з колегами та знайомими, що робити у випадку, якщо АЕС підірвуть.
З часом боятися менше не стали, бо по місту почались прильоти. Дуже часто. У мене робоче місце постраждало, до речі. Я вдень після обіду на перекур вийшла. І тут раптом, як удар в груди. Я впала на спину, чую — десь скло дзвенить, напарниця щось кричить. І все якось чутно, наче крізь вату — у вухах такий дзвін стоїть… Виявилось, то приліт був, людину вбило метрів за 20 від нас. А я жива, лише одним вухом досі погано чую. В принципі, не страшно, та коли розмовляю зі своєю дівчиною, повертаюсь до неї правим вухом.
Перші дні ми сподівалися, що все це завершиться за два-три тижні, максимум місяць. Привіт Арестовичу, як-то кажуть. Але багато хто з місцевих виїхав одразу. Це насправді дуже важко — жити в місті поряд з окупованою російськими військами АЕС.
Проте як стало теплішати, люди почали повертатися. Навіть ті, хто говорив, що їде назавжди. Та і якщо чесно, ми втомились боятися. На жаль або на щастя, людина може звикнути до всього. От і ми звикли.
Хоча було тяжко. Особливо після підриву дамби. Рівень води впав, на дворі спека неймовірна — близько 40 градусів в тіні. Ото вийдеш зранку, чергу відстоїш, а потім тачечкою тягнеш ті баклажки. А ви ж бачите, я сама важу, як дві баклажки. Чи багато я можу привезти? Але добре, що хоча б пенсіонерам безкоштовно привозять по кілька літрів чистої води раз на два дні.
А тим, хто молодий, доводиться все самотужки. Ну або не митися, як не притягнеш води додому. Моя дівчина дуже соромиться цього, іноді навіть плаче через це.
Ми якось психанули, натягали технічної води. Вона такого коричневого кольору була, аж гидко дивитись. Боялись, щоб не підхопити якусь коросту. Але прокип’ятили, помились. Нічого, живі та здорові. Добре, що ми є одна в одної. Складно, насправді, коли до всіх бід додається страх за кохану, бо через осуд сусідів треба постійно бути обережними. Я намагаюсь підтримувати її. Кажу, що ті, хто нас засуджує, обмежені у своєму світогляді, і говорити з ними немає про що, взагалі не треба звертати увагу.
А російські солдати — то взагалі окрема тема. Я чула чимало історій, як вони били та катували геїв, а лесбійок ґвалтували, бо, мовляв, в них «чоловіка нормального не було».
Нам пощастило. Ми не були в окупації, ми не бачили російських солдатів, ніхто з наших ЛГБТ-знайомих не постраждав.
У липні я переїхала до Одеси. Близькість російських військ та відсутність води і нормальних умов життя зробили свою справу. Поки що підшукую житло та оформлююсь, як ВПО. Щойно знайду нормальну квартиру — одразу заберу кохану до себе. Хочеться вірити, що ЗСУ виб’ють російські війська з України і ми продовжимо жити та рухатись далі. Вірю в Україну, вірю в перемогу.
