Я Дмитро, мені 49 років. Я гей, народився в Запоріжжі, майже 30 років живу в Одесі. Зараз я в ЗСУ, оператор дрона. Поки що не дуже відомий: відео моєї роботи ще не постять пабліки, але, сподіваюся, то справа часу.
Початок повномасштабного я ніколи не забуду. Я на дачу їздив, вона в мене в напрямку Миколаєва. Прокинувся я о п’ятій ранку. Від вибухів, поглянув на ліжко. А в ньому мій коханий. Спить, наче нічого не відбувається. Я його розбудив, він як почув вибухи, — аж зблід. Каже: «Дімо, я не хочу помирати». Він молодий зовсім, але з російськими військами вже стикався. Я його з Чечні вивозив коли там на геїв розпочались полювання, тут робив йому документи. То в нього паніка, істерика. У мене — мерзенне відчуття безпорадності. А потім я собі думаю: «Ні, то фігня якась».
Вранці хлопця додому відправив, а сам пішов записуватися в частину. Це раніше армія була така, що хто в ній служив, той в цирку не сміється. А з 14-го року все почало змінюватися на краще. У ЗСУ еліта пішла: режисери, музиканти, студенти філософських ВНЗ. Як кажуть, у наших бійців дві вищі освіти на одного, а в російській армії — два тюремні строки.
Спершу я в «учебку» потрапив. Треба було навчитись безпечно літати, робити фото й відео, розуміти й уміти передавати координати, і головне — спасати себе й дрони. А знаєте, що найскладніше було? Ганяти від себе котиків і песиків. Бо на позиціях котик чи песик йде до оператора дрона, хвостиком махає. А російські солдати бачать. І капець.
Два тижні я навчався там, а після — марш-марш до військ. Тільки приїхав у частину — нас на БМП. І вперед у посадку, вибивати орків. Як? Куди? Я ж не на це вчився. А похєр, була команда «Вперед». Ми вискочили з БМП, а по нас як танк з посадки лупане. Ми назад в машину й ходу.
Приїхали на позиції, там якийсь тип бігає, гукає оператора дрона. Я весь такий в багнюці: «Я оператор». Він на мене дивиться і питає, мовляв, а чого такий брудний і де я був. Ну я йому й кажу, що посадку зачищали. Він як почав кричати та сваритися…
Після цього випадку я почав літати. Дрони — це насамперед розвідка. Я навіть не очікував, що їх так часто збивають. Якщо дрон прослужив хоча б тиждень, то це вже ветеран.
Якщо пощастить, то й в мого хлопця буде ветеран. Він зараз у Франції, до речі. І я дуже радий, що він зміг виїхати. Мені так спокійніше. Він там допомагає нам, а я тут методично роблю свою роботу. Але іноді дуже сумно без нього. Та й не поговориш ні з ким стосовно своїх почуттів на відстані. Я не манірний, лапки не заламую, тож про мене ніхто не лише не знає, але й навіть не здогадується. Та якщо заговорять, то я відмовчуватися не буду.
Взагалі на фронті зараз усім якось не до зовнішнього вигляду, за яким можна думати «гей чи не гей». Я коли перший раз нормально роздивився бійців, то офігів від різнокаліберності персонажів. Якісь моцні мужики з вагою під 130 кілограмів, мініатюрні дівчата-санінструкторки, гіпстери з модними зачісками. Така собі Вавилонська вежа. І мені байдуже, хто вони: геї, лесбійки, полюбляють звичайний секс чи БДСМ. Після війни будемо це з’ясовувати. На вечірці.
А зараз є більш нагальні питання й проблеми. От російські солдати копають собі нори, бліндажі. Буває, так закопаються, що там цілі підземні лабіринти, і їх не видно. От це — проблема. А не те, хто з ким і як проводить час.
Так, я знаю, що Україна стає більш толерантною до всіх негетеросексуальних людей. Але я вважаю, що толерантність потребує м’якості, поваги, людяності. А ми зараз живимось ненавистю й люттю. Після війни — будь ласка. Лягти у ванну, додати піни й запустити качечку гумову. А зараз ні. Слава Україні!
