Мені 42 роки, я лесбійка. У мене є дружина, також Катя, ми з нею родом з Одеси, а зараз разом живемо в Іспанії.
Останній день перед повномасштабною війною в нас був класний. Ми ходили на дівич-вечір: наші подруги розписалися в Данії і ми відзначали цю подію. Ця вечірка була у винному магазині. Ми пили, сміялися, танцювали. Тож коли моя подруга Таня зателефонувала мені о п’ятій ранку з криком «Війна почалася!», ми взагалі були в шоці. Я одразу почала плакати, навіть істерика в мене була: я не мала жодного сумніву, що це правда.
Чому я одразу повірила? Бо інша моя подруга, Христина, казала, що днів за п’ять-сім до повномасштабного її батьки, які живуть у Горлівці, розповідали, що навколо міста дуже багато військових, техніки, та й взагалі ситуація там була дуже небезпечна. Ми, звісно, переживали, але типу «Ой, як шкода» і навіть уявити не могли, що це нас колись стосуватиметься.
Узагалі я не очікувала такого швидкого й бурхливого розвитку подій. Можу сказати чесно: два-три роки АТО все, що відбувалось на Донбасі з 2014 року, я не сприймала як щось реальне. Іноді навіть забувала про це. Проте особисті історії моїх друзів-переселенців з Донбасу примусили мене замислитися над тим, що Донбас — це не так вже й далеко.
Коли подумки повертаюся у весну 2022 року, розумію, що взагалі не пам’ятаю, про що я тоді мріяла, що планувала. Єдине що згадується — ми з Катею, мали квитки на круїз по Середземному морю, чекали, поки ситуація з коронавірусом якось розрулиться, щоб можна було поїхати. Та зараз усе це видається якимось іншим життям, бо війна перерубує все. Ти просто забуваєш про те, що було раніше, мозок методично й планомірно викреслює це.
Перші дні повномасштабного я пила, плакала й моніторила новини. Ну й умовляла Катю поїхати за першої нагоди. Я взагалі умовляла її поїхати мало не з першої години війни. Вона довго не могла наважитися, бо в неї батьки у віці, вони важкі на підйом. Самі розумієте. Та коли в певний момент виїзд став питанням виживання, я сказала їй: «Звісно, я все розумію, але мені моя безпека дорожче. Якщо ти не можеш поїхати зараз, відпусти мене, а ми потім зустрінемось десь в Польщі чи Молдові».
Коли пройшов перший шок, ми завели собі традицію: кожного ранку виходили на Олександрівський проспект пити каву й ділитися нічними переживаннями, здавалося, там зібралось пів міста які залишилися в Одесі. Попри свій стан я намагалася бути корисною, пам’ятаю наприкінці першого тижня ми зі знайомими домовилися йти готувати коктейлі Молотова. Поки йшли, побачили на вулиці танк, поряд хлопці такі молоді. Якщо чесно, то до того моменту військову техніку, протитанкові їжаки та укріплення з мішків з піском ми бачили лише в кіно. А тут не кіно, а реальне життя. Це було насправді страшно. Я якось пройнялася цим усім, розплакалася, дістала з сумки жовто-блакитну стрічку махаю і кричу «Ми переможемо!!!» — Військові посміхаються, а через хвилину над нами — вибух. У той момент ми сильно, м’яко кажучи, злякались. Ми не знали, що робити. Почали бігти кудись, потім стали під стінкою…
У таких обставинах я не могла існувати. Домовилися їхати в Польщу. Але це теж було страшно: Катя переживала, що нам може не вистачити бензину, переживала, що ми можемо стати десь посеред поля, переживала, що на заправках ми не зможемо купити пальне, бо його вже розкупили… Урешті-решт ми взяли з собою одну валізу й спальники — якщо нам доведеться ночувати «в полі». Про всяк випадок купили ще баклажку бензину. Це я зараз розумію, що ті п’ять літрів нас не врятували б у разі чого.
По факту ж все пройшло досить непогано. З Одеси ми доїхали до Білгород-Дністровського, там заночували в знайомої, а о п’ятій ранку наступного дня поїхали на кордон. Попри всі скандали, як виявилось, Катя всі ці дні моніторила форуми й вишукувала найкоротший і найпростіший шлях, щоб виїхати. І, власне, це нам вдалося: за весь час, поки ми їхали, у заторі ми провели лише десь годину. А могли б кілька діб, як інші.
З України ми виїхали до Молдови. І я на все життя запам’ятала, як ми брали каву на заправці, а одна місцева гиркнула у наш бік: «Подивись на цих українців! Понаїхали, суки, пруть як щури». У той момент я зрозуміла, що нам ніде не раді. Бо ми тікаємо від війни, а місцеві хоч і розуміють усю ситуацію, все одно не хочуть страждати від цього. А ще я зрозуміла іншу штуку: якщо в Україні ми могли зупинитися в друзів-знайомих, то в Європі треба платити за все. І платити при цьому європейські ціни. А бюджет же обмежений, вибачте, ми не зможемо жити так, як звикли жити в Україні. Тож я почала шукати, де можна перекантуватися або пожити за символічну плату. У цьому нам дуже допомогло ЛГБТ організація ГАУ. А скільки разів дорогою, заходячи в різні кафе, ми бачили по телевізору новини з України. Уявіть: на екрані вибухи, розбомблені міста. А люди сидять, п’ють каву, розмовляють про щось приємне… Лише згодом прийшло усвідомлення того, що якщо в тебе війна, то й не в усіх інших війна. Проте все одно біль був такий, наче тобі не зуб, а щелепу вирвали. І ніхто не зобов’язаний тобі допомагати й співчувати, бо в людей своє життя.
За пів року ми проїхали пів Європи. Після Молдови, була Румунія, а після неї — Угорщина. Там ми зупинилися в будинку чоловіка з Америки. Крім нас в нього мешкали ще троє хлопців з України. Ми з Катею спали на дитячому ліжку валетом. І саме тоді ми відчули себе біженцями, притому біженцями в поганому сенсі цього слова. Без домівки, без прав. Куди йти, що робити? Треба читати купу форумів, порівнювати інформацію… А ми ж їхали через маленькі КПП, нас там ніхто не зустрічав, квартири нам ніхто не давав, ніхто не допомагав адаптуватися.
Були на Прайді в Мюнхені, в Берліні, відвідали південь Франції, Італію, були в Польщі, Словаччині й Словенії та на півночі Європи: у Фінляндії, Естонії та Латвії.
Зараз ми перебуваємо в Іспанії. І хоча тут гарно, я все одно сумую за Україною. Дім — то є дім. Тут інший менталітет у людей, інша їжа, інше все. Та попри все ми намагаємося якось допомагати. У Німеччині ми брали участь в акції з вимогою закрити небо над Україною. Це було дуже зворушливо, багато хто з учасників плакав. В Іспанії ходили на мітинги під місцевою мерією та брали участь в автопробігу. Ми стараємося ходити на всі акції підтримки України. Світ має бачити: цей жах і горе все ще нікуди не поділися. Проте місцевих це часто дратує. Я неодноразово чула у свій бік щось штибу «Понаїхали». Це прямо дуже сильно ранить. Мабуть, це ще один фактор на користь того, щоб обов’язково повернутися з Катею після війни назад. Але були моменти коли я почувалася дуже щасливою. Наприклад, коли знайшли й зняли свою домівку, коли розписалися з Катею.
Вірю що, коли після перемоги в Україну повернуться люди з Європи, це гарно позначиться на ставленні суспільства до ЛГБТ. Бо за час, проведений у демократичних країнах, люди засвоять: сексуальна орієнтація, відмінна від гетеросексуальної, — це нормально. Та поки що чекаємо на перемогу. Сподіваюся, що вона вже зовсім близько.
