Я живу в Комишанах, це Херсонська область. Жив. Зараз ми з сестрою в Одесі, вона нещодавно народила донечку, тож я тепер дядько.
В Одесі ми нещодавно, усю окупацію провели в Херсоні. Власне, сестра там і народила. А через три дні після виписки в пологовий будинок прилетіло. Це в січні було. Потім сестра в Миколаїв їздила, а я тут був, за господарством доглядав. Коли вже тут стало занадто гучно, ми вирішили евакуюватися в Одесу. Буквально через кілька днів як приїхали, дізналися, що залишились без домівки. Прописка є, а будинку немає. Він на березі річки стояв. Здається, це так давно було… Хоча все чудово пам’ятаю.
У день перед початком повномасштабного в нашому театрі була прем’єра. Я не був залучений до вистави, та все одно пішов. Зіграли просто чудово, та й сам по собі спектакль незвичайний. Позитив. Планів купа. А вночі вибухи.
Я одразу вирішив їхати на заправку. Пощастило — залив повний бак. Можу сказати, що пощастило двічі: ще й готівки вдалось зняти. З заправки поїхав назад у театр. А там вже вимкнули газ та відкрили бомбосховище. Усі вирішили там ночувати, а я додому — сестра ж там.
Ми ж удвох лише були. Добре, що в мене машина — з початком окупації таксувати почав. І наших возив до лікарень, і жінок з передачами на підвали, і російських солдатів, які шукали, де наркоти купити. Так, це було небезпечно. Кожного разу, коли бачив російського солдата, це могло стати останньою зустріччю у твоєму житті. Я якось на Дніпровський ринок ходив, просто подивитись, що там і за скільки. До мене підійшли ці. І забрали. От просто так, ні за що ні про що. Ну спочатку вони спитали телефон — перевірити. А що його перевіряти, в мене кнопкова «Нокіа», спеціально носив таку, щоб компромату не знайшли. Вони розлютилися й повезли мене. Коли приїхали, сказали роздягатися. Думаю, татуювання шукали. А в мене тіло чисте. Але ж їм треба було до чогось причепитися. Побачили, що в мене кросівки гарні, New Balance. А в цієї фірми ж логотип — буква N. Якщо дивитись під кутом, то вона схожа на їхню улюблену Z. О, кажуть, класні кроси. Наші! Знімай. По ребрах двічі прикладом вдарили, аби я швидше ворушився. Готівку забрали, кроси. Потім кажуть: «Жити хочеш? Біжи». Ну я й побіг.
За себе, в принципі, не боявся. А от за сестру — дуже. Вона в мене дуже на хлопця схожа. На підлітка. Коли без живота. Їй ходити дуже небезпечно було. Треба було одягатися, наче це бомжуватий пацан. Такий, що за собою не доглядає. Та й коли вагітна була, теж було небезпечно ходити. Російські військові забрали нашу знайому на підвал, бо вона не встигла додому до початку комендантської години. І там примусили битися з іншою вагітною. А тій всього 17 років, вона на останньому місяці була. Нелюди…
Віз раз якихось російських військових. З автоматами. Вони мені кажуть, мовляв, невже ти хочеш аби твої діти виросли та під****ми стали? Щоб їх в Європі педофіли ґвалтували? Я відповів, що вперше про таке чую. А собі подумав, що не їм розповідати як мені жити, особливо враховуючи їхні стереотипні погляди.
Якщо чесно, вони якісь повернуті на ЛГБТ. Тому під час окупації я намагався не підтримувати зв’язок зі спільнотою. Одного разу перетнувся зі своїм знайомим геєм. Він розповів мені, що ЛГБТ-людям та їхнім родинам допомагають виїхати. Але мені чогось страшно було скористатися цією пропозицією. А якщо це пастка?..
Мій хлопець, колишній, він виїхав майже одразу. Зараз у Європі. Ми ж з ним напередодні його від’їзду посварилися. Він з таких, знаєте, яким все одно, аби був мир. І не важливо, хто при владі. Я йому кажу: «А ти уяви, що тебе вивели на площу в Грозному. І кажуть, що ти гей. То тебе ж там розірвуть на шматки, вони ж там вбивають таких як ми». А він мені щось таке: «Ой, та це неправда все, до війни до нас приїжджали хлопці з Москви в клуби відпочивати, говорили, що в них весело»… Бісив він мене цим. Все він не вірив що Росія нападе. А нападе, казав, то жити не гірше будемо, ніж жили. Ось якраз за два дні до повномасштабного ми з ним і розсварилися. І диви, першим виїхав.…
Як я казав, ми з сестрою в Одесі. Я вже думаю самостійно піти у військкомат, щоб потім не було соромно. Бо після перемоги що я буду розповідати? Що російських солдатів возив і вулицями від них босоніж тікав?.. Тим паче сестра гуманітарку отримує, у мене руки розв’язані. Тож я вже списувався з нашими, хто служить в артилерії та медиками. Може, мене шофером візьмуть, мені здається, це єдине моє корисне уміння. Кому зараз актори та співаки потрібні.
