Мені 41 рік, я народився в Жовтих Водах, це Дніпропетровська область. Довго працював у Дніпрі, а останні шість років жив та працював у Херсоні. У нас з партнером є свій будинок під Херсоном, але пару місяців тому я був змушений повернутись до квартири своїх батьків у Жовтих Водах.
Повномасштабне вторгнення не застало мене зненацька. Я постійно дивився Ютуб, тож розумів, до чого все йде. У той день Славік, мій партнер, був у своїх батьків, вони в Приозерному живуть. Я прокинувся о третій ранку від того, що в Чорнобаївку прилетіло, вона десь за 15-20 км від нашого будинку. Ну й все, одразу зрозуміло, що це війна. А вранці вже російські гвинтокрили над нами літали. Жодних сумнівів не залишилось…
Славік взагалі не цікавився політикою, не розумів, як таке можливо, і на всі мої прохання терміново збиратись і їхати відповідав: «Ні, в мене батьки тут, як я їх покину». Словом, дочекалися ми, коли закрили залізничний та автовокзал. Була ще надія, що російські війська не перейдуть Антонівський міст, але… Потім трапилось, що трапилось.
Місяць ми існували в ситуації безвладдя. Але розуміли, що ситуація може змінитися в будь-який момент, а наслідки можуть бути сумними. Тож зі Славіком ми придумали історію: він місцевий, живе тут, а я його двоюрідний брат, приїхав з Херсона, бо там страшно. В принципі, у мене ID-картка, а там прописки немає. Тому ця легенда прокатила, хоча були перестороги, що місцеві можуть здати. Ні, вони не знали точно, що ми пара. Але стрьомно було.
Під час окупації взагалі всяке було. І рейди були на проукраїнських людей, і російські солдати до нас приходили з обшуками, і через блокпости Славіку регулярно доводилось проходити, бо в нього батьки в Приозерному… Багато було такого, про що страшно згадувати. За життя боялися всі. І ЛГБТ-люди, і гетеросексуальні. Єдине що, до Славіка якось докопались на блокпосту. Мовляв, а чого це тобі вже майже 40 років, а в тебе дітей немає? Славік взагалі не виглядає, як гей — просто одинокий селюк, який їде велосипедом, має місцеву прописку. По факту, зачепитись не було за що. Але перевірки на блокпостах були регулярні. Нишпорили по сумках, по телефонах, іноді заставляли роздягатись.
До нас якось вночі намагались якісь молодики залізти на ділянку. Чомусь молоді хлопці любили підбухувати з російськими солдатами, вважали їх своїми друзями. В перший день ми майже годину скандалили, але вони так і не залізли. А на другу ніч історія повторилась. Але вони вже не через огорожу лізли, а почали вибивати ворота. Я тоді взяв сапку і кажу Славіку: щойно опиняться на ділянці — будемо розв’язувати цю проблему. Якщо буде двоє — одного ти, іншого я. І одразу ж будемо проводити «городні роботи». Та поки вони за парканом — не чіпай. Не знаю, що було б, якби вони таки полізли.
Мені здається, у всіх херсонців через певний час окупації з’явився рефлекс: якщо виходиш на вулицю — очі додолу і обходити російських солдатів десятою дорогою. Якщо ж вони зупиняють тебе — одразу діставати паспорт та розгортати його. Ми намагалися бути максимально непримітними, зливатися з ландшафтом. Чим менше до тебе питань, тим тобі легше.
Пам’ятаю, що сморід був страшенний. Комишани, Білозерка — поряд з ними неможливо було знаходитись. Тому що там в полях палили трупи. Закидували покришками, обливали соляркою — і все. Хоча всі основні події відбувались вздовж траси Херсон-Миколаїв. Ну і в Чорнобаївці. А до нас російські солдати просто приїжджали, типу на відпочинок. Але своє ми отримали: коли вони відійшли на інший берег, вони почали нас обстрілювати. Тож під час окупації дісталось всім, просто в різний час та спосіб.
Коли нас звільнили, то не було ані світла, ані зв’язку. Але ми були вільні. Десь до середини грудня все було більш-менш спокійно, а потім почались щільні та масовані обстріли. Коли починали стріляти, ми вже розуміли, що це летить і де воно впаде. Так продовжувалось місяців п’ять. Зрозуміло, що на нервах. Але хоча б зв’язок вже був, спілкувалися з рідними. Власне, сестра й вмовила мене тимчасово повернутись в Дніпропетровську область. Славік не хотів, бо не міг залишити батьків, його матері вже за 70 років, вона маломобільна. Тож ми домовились, що я їду, а він, як зможе і захоче, візьме батьків та приїде до мене. Якби російські війська пішли і з лівого берега, я б повернувся до Херсона. А в ніяку Європу не хочу, я бачу себе лише з Україною.
І хоча я не можу сказати, що це толерантна країна, якось особисто мені не доводилось стикатися з проявами гомофобії. Просто я вважаю, що якщо людина по суті своїй гімно, то й ставитися до неї будуть відповідно, незалежно від того, гей це чи ні. Якщо ти адекватний і нормальний, то до тебе будуть ставитись нормально.
Разом з тим я не можу сказати, що після перемоги ставлення до ЛГБТ одномоментно покращиться. Певна кількість людей, що вміють думати, виїхала за кордон. Велика частина людей пішла на фронт. Можна прийняти закони, можна ввести покарання за дискримінацію. Але ми маємо виростити покоління, яке б прожило своє життя згідно з цими законами. А після перемоги у нас буде дуже багато інших нагальних проблем. Тож на мою думку, до питання ставлення до ЛГБТ-людей ми зможемо повернутися років за десять. І це нормально. Бо поки що нам всім загрожує небезпека від росіян. Незалежно від того, гомосексуал ти, бісексуал чи гетеро. Тож спочатку — перемога.
