Мене звати Віктор, мені 57 років. Поет, прозаїк, ді-джей та відкритий гей. Митець, як-то кажуть. В Україні я живу вже 14 років. Перед цим я 17 років прожив в Німеччині, а до Німеччини 26 років жив в Пітері. Неслабо так життя помотало. Взагалі ми всі гості на цьому світі, і питання в тому, чи хороший ти гість. Якщо перед сном можеш сказати собі, що ти дійсно непогана людина, то це заспокоює. Міцніше спиш.
Я — екстраверт-екстраверт, дивувати та шокувати публіку мені в кайф. Мене дуже добре знають як автора гей-прози, хоча цей жанр поступово відходить у минуле. З одного боку це сумно, а з іншого — я розумію, що геї перестали бути чимось таким, що викликає цікавість. Суспільство почало розуміти, що ми — такі ж звичайні люди.
А війна просто підкреслила цю «звичайність». Одеситам взагалі гріх жалітися, поки що нас війна нормально не торкнулась, якщо порівнювати з іншими регіонами, які дійсно постраждали. Я от навіть не знаю, де в нас бомбосховище. Не те, щоб мені жити набридло. Просто поки спустишся вниз з мого 21 поверху, то вже й відбій тривоги.
Також війна принесла нам новий досвід. Чи хотів я цього досвіду? Ні. Але що маємо. А ще війна принесла мені розуміння, що я справді люблю Одесу та одеситів. Це інші, особливі люди, в них щось таке є… Хоча це може бути моя уява, я ж письменник.
А от в чому я дійсно впевнився, це в тому, що Україна стала більш толерантною до ЛГБТ. Думаю, це відбулось, в першу чергу, завдяки державній підтримці маршів рівності. Тренд кидати в нас каміння переломився, в моду увійшла толерантність. У більшості країн цей процес йшов «зверху» і ми не виключення. Звісно, ми ніколи не станемо другою Голландією, але позитивні зміни є.
Та й не потрібно нам ставати іншою країною. Бо гей-прайд в якомусь умовному Кельні — це суто політична штука, така собі нудна місцева подія. У тих місцях ці марші взагалі мають давню історію. Там століттями було заведено влаштовувати якісь ходи: то пожежників, то сажотрусів. І поки вони йшли, решта містян стояла біля своїх будинків та очікувала «свого» дня, щоб також пройти вулицями міста та погордитися собою. Це не про мене і не для мене. Можливо, це теж зіграло свою роль в тому, що я у свій час переїхав з Європи сюди. І досі не розкаявся в цьому рішенні.
Але те, що я там прожив чимало років, допомогло мені — мене багато хто знає. Після лютого 2022 року, на початку повномасштабного вторгнення, німецькі знайомі організували збір коштів для допомоги одеситам. На ці гроші ми з друзями закупили продуктів. А потім інший фонд прислав мені цілий бусік консервів та борошна. Ми цю їжу роздавали нужденним. На жаль, зараз німці не так радо жертвують. Але життя іде.
І в цьому житті є місце всьому: коханню, смерті, сексу. Поціновувачі екстриму існували завжди. Я не засуджую їх, але це не моє. Мені, наприклад, іноді сирена заважає. І так вже вік поважний, а тут ще й ракети.
Поки що я не думав їхати за кордон. Але якщо ситуація прям зовсім погіршиться, то спробую якось драпанути. Жити ж хочеться. І перемоги хочеться. Але я також чудово розумію, що після перемоги з фронту повернеться багато людей з ПТСР. Підвищиться ризик стрілянини в гей-клубах. Але загальна картина має покращитися, бо також багато людей повернеться з толерантної Європи, де вони, я сподіваюсь, за цей час навчаться чомусь. Як я свого часу. Та в будь-якому випадку спочатку потрібна перемога. А там вже дивитися по ситуації будемо.