23 лютого 2022 року було звичайним днем для 53-літньої Наталії з Херсона. Відпрацювала, прийшла додому, думала про літо… Влітку вона працювала бухгалтеркою для підприємців, що мали курортний бізнес. Планувала заробити грошей, зробити ремонт у ванній, замінити мамин пам’ятник на кладовищі на гранітний. А 24 лютого всі плани було зруйновано.
Мене розбудив дзвінок від небожа. Він сказав, що почалась війна і мені треба кудись тікати. Після сну я нічого не зрозуміла й не повірила, вийшла на балкон — і побачила, як люди закидають речі в машини та їдуть. Десь вдалині почула гуркіт.
Пізніше побачила проліт ракети та почула вибух у Чорнобаївському аеропорту – балкон виходить в той бік. Був шок і паніка, але швидко взяла себе в руки. Вдень всі мешканці будинку сиділи в підвалі зі своїми тваринами, багато хто й ночував там. Я ходила на ніч додому, але тижні зо два про всяк випадок спала в одязі, якщо, звісно, це можна назвати сном. Продукти в супермаркетах швидко закінчились, як, власне, і гроші. Роботу я втратила — добре, що допомагали друзі та брат з дружиною.
Російських солдатів побачила з балкона в перших числах березня. Їх було дуже багато і йшли вони моєю вулицею. Пам’ятаю, як злякалась тоді. З російськими військовими намагалась не спілкуватись і взагалі трималась якнайдалі від них. Стали завозити продукти з Росії – ціни піднялись ще вище, якість – ніяка. Ліки не допомагали, корм для тварин – жахіття. Згодом пропав наш зв’язок, натомість з’явились російські оператори та інтернет. Всі ходили з кнопковими телефонами, а свої смартфони залишали вдома, бо російські солдати їх перевіряли.
7 травня, мабуть, символічно о сьомій ранку, наш будинок оточили російські військові. Забрали чоловіка моєї подруги, з якою ми товаришуємо 45 років. Вона шукала його де тільки можна, насилу знайшла. Повернувся він за тиждень. Знаєте, він здоровань такий… Ніколи й подумати не могла, що він може так плакати. Розповідав, як його годинами катували щодня через якийсь донос. Всі ноги чорні від побоїв, говорив пошепки. Після цього рашисти приїжджали ще разів зо п’ять — і щоразу когось забирали. А ми тим часом сиділи й думали, чи не за нами на цей раз. Я підозрювала, що ЛГБТ загрожує більша небезпека в окупації, враховуючи ставлення російських військових, але намагалась в такі моменти про це не думати.
11 листопада, коли наші звільнили місто, ми одразу й не повірили — аж поки по всьому Херсону не почали їздити машини з нашими прапорами.
Зараз я знов влаштувалась працювати на ринку, хоч зарплата там зовсім маленька. Мене підтримує моя кохана — вона зараз в магазині працює, тож ми хоч не голодуємо. Здається, життя ніколи не буде таким, як до війни. Ніколи не відчувала себе настільки безпорадною, не розумію, що робити, куди йти працювати, як забезпечити мінімально нормальний рівень життя. Не знаю, чи сприйматимуть нашу сім’ю в Україні. Попри всі зміни, країна не дуже толерантна. Може, щось і зміниться за п’ять років після закінчення війни. Але не надто віриться.
