Привіт. Мене звати Олександр, мені 25 років, я гей. Жив в Херсоні, зараз живу та працюю в Європі. Взагалі, дуже люблю своє місто і сумую за ним, особливо за парком біля університету. Добре, що центр Херсона вцілів, чого не скажеш про околиці.
Про початок окупації ми дізналися в перший день: о п’ятій ранку почули потужний вибух, але спочатку не зрозуміли, що відбувається. А вже коли я їхав на роботу, знайомий написав, що ВОНИ в місті. Я навіть не второпав, питаю, хто? «Росіяни! Вони напали на нас!»
А на другий день російські війська вже були в місті. І одразу почалися проблеми зі зв’язком: його могло не бути дві години, а могло й цілий день. Проте деякі українські сімки ще працювали: Vodafone та lifecell. А от Київстар одразу заглушили. Певно, через слово «Київ» в назві. Але недовго музика грала: lifecell теж почали глушити. Спочатку на кілька годин, потім на кілька днів. Місяць… Коли весь зв’язок пропав, я виходив на вулицю, щоб дізнатись новини. Коли просто ходив вулицями, коли у чергах стояв. Черги були величезні і за всім. Бувало таке, що цілий день простоїш, а нічого й не візьмеш. Хоча бізнеси продовжували якось працювати.
Ми от теж підтримували діяльність. Я продавцем-консультантом був. І перший раз, до речі, окупантів побачив саме на роботі. Вони тоді зайшли та почали обурюватися, що нічого за рублі купити не можуть. У мене в той момент спрацював інстинкт самозбереження: мовчи, якщо жити хочеш. І я мовчав.
Але це не врятувало мене. Пізніше, коли вже ані банки не працювали, ані банкомати, доводилось обмінювати гривні на рублі у торгашів. Я в той день отримав зарплату і поїхав на ринок шукати, хто зможе обміняти гроші. Знайшов одного торгаша і під час обміну помітив у нього російський паспорт. Мене це тоді трохи напружило, певно. Щойно я відійшов від нього, біля мене зупинилась машина з літерою Z. «Кто такой? Куда идешь? Показывай паспорт! Раздевайся! Показывай татуировки».
Мене примусили роздягнутися. Оглядали, наче худобу на ринку, почали лазити в телефоні, знайшли там мою переписку. А я з ЛГБТ-спільноти, розумієте?.. «Ты что, п…р?», — питають. Я мовчу. Поплескали мене по голих сідницях і відпустили. Можливо, мені просто пощастило, бо це був день і було людно. Ну й гроші не забрали.
Взагалі тоді було тяжко з грошима. Ціни в магазинах злетіли разів в 50, напевно. Тоді ми на всю мою зарплату накупили харчів: десять кілограмів картоплі, літр олії, крупи. Спочатку ще були українські продукти, потім почали завозити російські. Але з часом й вони стали дуже дорогими: десяток яєць — 120 гривень, наприклад. А курс був один до одного.
Ми жили весь цей час в постійному страху. Я чув, що окупанти лазять по квартирах, відловлюють тих, хто служив. Були випадки, коли людину могли витягти з маршрутки та відвезти кудись. І більше про людину ти не чув. Ні, це навіть не страх був, це був жах: ти йдеш вулицею, десь щось вибухає, на узбіччі лежать трупи… А пізніше ще й колаборанти з’явились. Розумієте, коли місяць-два нічого не відбувається, ніякого руху немає, люди починають змирятися з поточною ситуацією. Тож деякі почали вивішувати на балконах триколори.
Коли в Херсоні стало зовсім неможливо жити, я вирішив евакуюватися. На той момент це вже коштувало дев’ять тисяч з людини. А на початку вторгнення можна було виїхати за чотири. Та все одно в мене навіть чотирьох тисяч не було. Мені допомогла ЛГБТ-організація, де працювала знайома знайомої: вона домовилась та заплатила за нас.
Їхали ми три дні легковушкою. На блокпостах довжелезні черги. Ми проїхали 40 блокпостів і на кожному нас витягали з машини, роздягали та оглядали, перевіряли сумки і телефони. Я чув, що на блокпостах були навіть випадки зґвалтувань. І неважливо, чоловік це чи жінка, там всі підряд йдуть. На кожному блокпості водій платив за людей, яких віз. Не знаю скільки, та і я був в такому стані, що вже не вірив, що залишусь в живих.
З Херсона ми доїхали до Запоріжжя, там водій відмовився їхати далі, сказав, що щось з автівкою. Я думаю, збрехав. Ми так групкою і тримались, пробули в місті кілька днів, чекали на можливість поїхати до Києва. На жаль, були змушені залишити там нашу кішку, бо не змогли везти її далі. Дуже складна дорога була попереду. Зайшов у двір, там якась старенька сидить. Я кажу, так і так, кошка Тішка, ось гроші, що залишились і пів кілограма сухого корму. Досі жалію про це, треба було речі залишити, а її вивезти.
Зараз я в Європі, зміг влаштуватися на роботу. Сподіваюсь, що скоро війна закінчиться, звільнят мій рідний Херсон, як звільнили Харківську область. Хочу повернутися, як зможу. Потрібно лише грошей заробити, бо мій дім сильно пошкоджений — треба буде новий будувати.
